Читати книгу - "Відлуння тиші, Анна Ліє Кейн"

Дивно, з якою легкістю все життя може вміститися у дві валізи. Одну – сіру у клітинку – побільше, і другу – чорну. Коли біжиш в іншу країну, намагаючись взяти з собою тільки найнеобхідніше, зазвичай забуваєш про те, що неминуче береш із собою джерело всіх своїх проблем. Себе.

Напевно, втечі це моє покликання. Я тікала скільки себе пам'ятаю. Вперше я втекла від бабусі. Мені було десять. Мама з татом були зайняті трьома молодшими дітьми, а мене зі старшим братом часто відправляли до неї. Бабуся була суворою жінкою, вона змушувала нас годинами сидіти біля зображень Святої та читати писання, заучувати їх напам'ять і повторювати-повторювати-повторювати. Якось я не витримала і втекла. Повернулась, коли стемніло. Злякалася. Отримала прочуханки. Зробила висновок, що повертатися не варто.

Всі втечі з занять все не згадаю. Але перша моя доросла вдала втеча трапилася вже після випуску. Я точно знала, що не хочу залишатися у громаді. Звідки? Напевно, із книг, які переносили мене до зовсім інших країн. Особливо я любила книги, які заборонялося читати тасинінам. Купувала чи вимінювала такі потайки, читала та продавала. Іноді мене ловили. Отримувала хлоста. Але вже неможливо було вибити з мене те, що оселилося всередині - прагнення побачити світ без шор, які опускала на мої очі громада.

На той раз у мене навіть валізи не було. Одна дорожня сумка, трохи грошей та жага до життя.

У новому місті змогла влаштуватися помічницею перекладача. Через рік знову змінила місто та роботу, ставши перекладачкою у посольстві. Ще через півтора року новий переїзд. Тепер уже через чоловіка, з яким познайомилася, коли він був у відрядженні та винайняв квартиру поруч із моєю. Наш роман закрутився стрімко, захопив мене, і ось – черговий калейдоскоп: новий переїзд, чорна валіза, весілля, яке відзначили лише удвох, відкриття мого маленького агентства, спроби збудувати сім'ю, а потім… діагноз, сварки, нерозуміння.

Ще один поворот калейдоскопа, новий малюнок: довгі відрядження чоловіка, мої спроби піти в роботу, чужі люди під одним дахом. Одного разу він прийшов і просто сказав, що в нього з'явилася інша, і більше він так не може.

Ми навіть обнялися на прощання, але в вічі один одному не подивилися.

Далі був недорогий готель, передача справ агентства, потяг, кордон та вокзал Шедана. Я бігла якнайдалі, намагалася знайти оазис, але несла з собою особисту пустелю.

Годинник на вокзальній площі міста Семи вітрів показував без десяти вісім. Здається, у мешканців столиці вокзал був улюбленим місцем, тому що коли б я тут не опинялася, завжди було багатолюдно.

Зупинившись біля стіни будівлі, я стискала ручку сумки й озиралася, шукаючи поглядом знайому фігуру демона. Десять рессо дозволять мені оплатити кімнату, яку я винайняла, ще на три тижні й запастися мінімальним набором продуктів. Отже, я точно зможу знайти собі роботу в Шедані. Тим більше, що я впевнена в тому, що я зможу розпізнати мову, якою написаний текст. Можливо, звучить самовпевнено, але я готова була кинути виклик усім тим викладачам, які не впоралися.

- Доброго ранку, Гвенето, - пролунало збоку. Здригнувшись від несподіванки, обернулася до ректора академії Голданарі.

Він що, телепортувався сюди? Чи це я так сильно задумалася, що проґавила його наближення? Напевно, останнє, адже вже рік як телепортації в Ізаріді можливі лише після отримання спеціальних дозволів, а на території Шедану це правило діяло набагато раніше.

- Добрий ранок.

- Ви рано, - зауважив Загір, глянувши на великий баштовий годинник.

- Вирішила прогулятися містом зранку, - знизала плечима, теж подивившись угору. Але циферблат я вже встигла добре вивчити, тому лише погладила поглядом хвилинну стрілку і подивилася на блакитне небо.

- На нас уже чекає екіпаж.

- Поїдемо на конях? - здивувалася, дивлячись на чорну карету з потужними ресорами. Загір посміхнувся у відповідь:

- Так. Дорога до будинку погана, магмобіль може застрягти. По-старому зручніше.

Сперечатися не стала й одразу попрямувала до екіпажу.

- Заг! - окрик пролунав у той момент, коли ректор відчинив для мене двері. Ми з ним одночасно обернулися. До нас поспішав ще один демон.

Розглянувши його, ледь не застрибнула в карету, але все ж таки змусила себе залишитися на місці. Хоч би цей чоловік не виявився тим самим другом, якому треба розшифрувати послання!

- Дор, ви що тут робите? - ректор Голданарі радісно посміхнувся синові нинішнього логофета Ізаріди. Містер ат Рогад вшанував мене кивком, а ось однорічна дівчинка, що сиділа на його руках, вчепилася в мене цікавим поглядом яскраво-зелених очей. У маленьких ручках вона тримала якусь кульку й уважно розглядала мене, а потім раптом усміхнулася. Так радісно і відкрито, що в мене знову все стиснулося всередині. Скоріше відвернулася, розглядаючи дахи будинків.

- Провів Елері до шпиталю, - відповів Дорайн. Напевно, на всьому материку вже не залишилося нікого, хто не чув про демона, який ледь не розв'язав війну з сусіднім королівством.

- Зайшов до тебе, але мені сказали, що ти їдеш. Куди зібрався? - містер ат Рогад примружився, підозріло розглядаючи Загіра. Я не втрималася і знову скосила на нього очі. Дівчинка була дуже схожа на батька, лише очі, мабуть, успадкувала від матері.

- В особняк ат Янрі, - зітхнув ректор Голданарі, а потім зробив те, чого я зовсім не хотіла. Загір вказав на мене: — Ось знайшов нового перекладача. Місіс Гвенета Лурі. Знайомтесь, Гвенето, це мій старий друг - містер Дорайн ат Рогад. Він, до речі, ректор академії Годамн. Можливо, захочете попрацювати на нього.

З усмішкою запевнила, що мені приємно познайомитись. Хоча від погляду сірих очей хотілося скоріше втекти та й працювати з ним не горіла бажанням. На моє щастя розмовляти зі мною Дорайн не дуже прагнув. Вони з ректором Голданарі перекинулися парою фраз, домовилися про швидку зустріч, і вже зібралися прощатися, коли дитина на руках демона раптом зарюмсала.