Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Олекса похитав головою:

– Ірено! Ви зараз розбили сподівання стількох людей! – стримано осміхнувся він.

– Краще так, ніж, коли це розіб’ється скельцями всередину, – вже зовсім невесело одповіла дівчина.

На щастя вони вже підійшли до її будинку, й вона не дала можливості продовжити розмову:

– Дякую! Я вже прийшла, – й потяглася за сумкою. – Якщо почекаєте, я вам її винесу.

– Ні! – якось надто різко відповів він, аж сам осікся. – Я… вже казав, що не забиратиму.

– Але ж, мені якось…, – не знала, що й казати Ірена.

– Хочете віддячити? – прямо ось так – в лоба – спитав Олекса, тамуючи втішну посмішку.

– Віддячити?! – очі дівчини округлились, а у горлі застрягли не надто чемні слова. – Що саме ви маєте на увазі? – вирішила, все ж, спочатку з’ясувати.

– Я нетутешній. Приїхав до вашого міста у справах й, так склалося, що залишусь тут на довгий час. Можливо, – він дивився кудись понад її головою, – на дуже довгий. Єдиний мій знайомий у цьому місті, знаючи мою слабкість, запропонував сходити на вернісаж одного митця. Казав, що буде цікаво. Тож, – він опустив погляд на Ірену, – хотів би запросити вас скласти мені компанію.

Ні-ні-ні! Вона нізащо нікуди не піде! Їй надто добре в її власній мушлі: тихесенько, темнесенько, спокійнесенько. І не треба додавати туди розлад! Виколупуватись назовні?! Вона красно дякує, але вже спробувала: їй не сподобалось. Тож, залиште її в її звичному тьмяному світі! Але язик виявився напрочуд автономною й прудкою одиницею, що вирішила перехопити управління долею, хоч на якийсь час, й вже лопотів:

– Вернісаж? Це відкриття чиєїсь виставки?

– Так, – кивнув Олекса. – Кажуть, що напрочуд цікавий митець: пише картини у дусі сюрреалізму й перестрибнув навіть Далі. Хотілось би скласти своє враження. То як? Долучитесь? Якщо не хочете їхати машиною, готовий відправитись з вами міським транспортом, – він дивився на неї з благанням. – Будь ласка, Ірено.

Поки її свідомість щось там вирішувала, язик знов, якогось біса, пострибав попереду паротяга:

– Сюрреалізм? В нашому місті? Здивували! Аж самій цікаво побачити.

Ірені здалось, що в очах чоловіка знов замиготіли блискавки. А, може, то були сонячні промені, що виринули з-за сірих хмар й на якийсь час заполонили небо й розкидали свої золотаві бризки.

– То ви згодні? – начебто не вірячи у її відповідь, перепитав Олекса.

Згодна?! Яке – згодна?! Її ж захитує в автобусі, ще він їхати не починає! Відмовлятися без жодних натяків на згоду! Але, натомість, клятий язик почав щось невиразно ляпотіти:

– Я… не знаю… На вашому місці краще б відмовилась від подібного наміру: маю на увазі себе. Річ в тім, що… якби це сказати…, – ніяк не вдавалося вичавити з себе звичайну відмову.

Бісові бурштинові очі! Чому ж так тягне дивитись в них?! Це через них зараз плутаються всі думки й речення! От же!

– Вас захитує у транспорті?

Чортів менталіст! Здогадався ж якось!  

– Так, – погодилась вона, розраховуючи, що після цього від неї відстануть. – І дуже сильно.

– Це – не проблема, – натомість здвигнув він плечима. – Я знаю один дуже дійовий препарат: одна пігулка – і жодного захитування!

Ірена скептично скривилась:

– Пробувала. Багато і різних – не працюють, або працюють надто погано.

Вона вже раділа, що попри демарш власного язика, зуміла віднайти альтернативний варіант відмови: перспектива зупиняти без кінця автобус – мало кого може звабити, а, точніше, нікого! Ірена фігурально вже терла задоволено долоні, але, виявилось, що її опонента цим не пройняти:

– Повірте, – його очі стали напрочуд теплими й, навіть здавалось, що це тепло струменіє по обличчю дівчини, рукам – усюди, де потрапля його погляд, – поїздка буде абсолютно комфортною. Якщо – ні, то ми зійдемо на першій же зупинці, і я з’їм свої черевики.

Ірена подивилась на його кросівки:

– Впевнені?

Він розсміявся:

– Впевнений, що цього робити не доведеться!

Як же насправді хотілось на цю виставку! Вона ніколи ще не була на подібних заходах й не відомо, чи з’явиться колись нагода. Владі́слав її точно не запросить. Він нікуди не запрошує. Вона поморщилась від не найкращих спогадів і кивнула:

– Згода! Але майте на увазі, що я не заспокоюсь, поки ви не з’їсте останній шматок свого взуття. Навіть шнурки!

Олекса простяг руку:

– Домовились! Вдягну без шнурків, – усміхнувся він, – але певен, що їсти не доведеться. І в цьому разі ви погодитесь випити зі мною кави, чи чаю – що вам більше до вподоби.

Не без вагань, Ірена вклала свою похолоділу долоню у жорстку та гарячу чоловічу:

– Хай так! – скинула вона зухвало (навіть сама від себе не чекала) обличчя. – Самі напросились.

– Мені вам зателефонувати, чи просто домовимось про зустріч?

– Коли вернісаж?

– Завтра о третій по обіді.

– Десь у центрі? – уточнила вона.

– Так.

– Тоді: о першій на автовокзалі. До побачення! – простягнула вона руку за сумкою.

– До завтра, Ірено! – здавалось, що у голосі чоловіка звучала якась туга.

Дівчина підхопила накуплене багатство й зникла у під’їзді. Лише, коли опинилась у квартирі, вона змогла спокійно видихнути. Що то було? Сама собі не вірила, що згодилась. Навіщо?! Їхати з незнайомцем й соромитись, що тобі може стати зле? Хто тяг того дурного язика?! І порадитись ні з ким: подруг нема, а мама на роботі. Можна, звичайно ж, зателефонувати, але вона й так знала, що та їй скаже: «Їдь!» Ще й власноруч впхне у рота будь-які пігулки, аби не знудило дитину в дорозі!

Та зателефонував Влад з питанням, чи можна прийти. Вона погодилась. По-дурному. Все по-дурному! Він зник з її життя більш ніж на рік. Обіцяв, що не покине, навіть йдучи від неї, але покинув, викреслив з життя вже через декілька днів по тому. Краялось серце, душа, життя… Краялось намертво. Й горіло, мов пекельне полум’я. Вона ніяк не могла позбутись ні думок про нього, ні спогадів про той час, коли вони були разом.