Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Адже все було добре! Навіть сварок не було ніяких. Ірена не з тих, хто виносить мозок. Не з тих, хто виставляє себе стервом. А, може… може, й треба було виносити? Викликати ревнощі? Ображатись з щонайменшого приводу? Здається, саме таких і цінують. З ними не нудно, хоча й з нею він не нудився. Мабуть, недостатньо адреналіну. Ну, що ж! Буде тобі адреналін!

Вона вп’ялась в його губи ще в коридорі, тільки но він скинув взуття. Ірена бачила дещо здивовані очі Влада, але він швидко включився у цю гру, перехоплюючи ініціативу й змикаючи руки на її талії. За цим він й зовсім відірвав дівчину від полу, не відволікаючись від поцілунків…

Вони отямились вже у ліжку, палаючи один на одного очима з розширеними зіницями. Ірена зловила себе на порівнянні майже чорних очей Владі́слава з тими іншими – бурштиновими з блискавками. Чому? Відповіді в неї не було. Не було до того чоловіка якоїсь симпатії, хоча й антипатії (як виявилось зненацька) не було також. Зацікавленість? Мабуть, що так.

Влад потягся до її вуст, але вона в останню мить відвернулась, підставляючи під цілунок щоку:

– Тобі вже час, – вирішила вона виставити його раніше, ніж це зробить він сам, як робив зазвичай.

– Гониш? – здивувався хлопець.

– Мама телефонувала, що повернеться з роботи раніше. Не думаю, що ти палаєш бажанням перетнутися з нею знов.

– Чесно кажучи, так, але й не тікатиму, – якось невпевнено пробурмотів він.

– Не хочу опинятись між молотом та ковадлом, – додала аргументів Ірена.

– Тоді не буду провокувати, – аж начебто зрадів Влад, швиденько збираючись.

Хто б сумнівався! Після того, як він зіткнувся з її матір’ю (до речі, цю подію та також передбачила, як і те, що він з’явиться знов), яка зловісно посміхнувшись, помахала йому ручкою, таке бажання в нього не виникало від слова «зовсім». Хутко зібравшись, Влад наостанок поцілував її в губи й зник за дверима, а вона, зачинивши їх, просто сповзла по стінці й охопила голову руками.

За віщо це їй все?! Чому? Чому саме з нею так?! Владіслав справді повернувся. Але, що це за повернення? Коли захочу – прийду. Коли захочу – піду. Навіть прогулянок не стало. Якісь недовідносини! За маминими пророцтвами: щось повинно відбутись улітку, після чого все зміниться в її житті, а взимку все буде добре. Неначе мантра.

Ірена підійнялась з полу: що ж, вона почекає. Але чекатиме на своїх умовах! Її запросили на вернісаж? Вона поїде! Навіть, якщо нудитиме. Зараз же піде до аптеки за пігулками!

Дівчина швидко вдяглась й вискочила на вулицю. Літній вечір радував помірним теплом, а легкий вітерець приємно лоскотів пасмами по щоках. Ірена з насолодою потягла повітря, насичене ароматами червня: поруч квітував кущ троянди. Десь за спиною почувся шерех пташиних крил. Вона підняла голову й мало не заклякла: над нею – можна було рукою торкнутись – промайнув величезний ворон, ледь не черкнувши по волоссю.

Відлетівши на декілька метрів, птах сів на кущ відквітлого бузку й бідолашна гілка прогнулась під його чималенькою масою. Ірена вгледілась в нього: так – це був ворон, а не грак. У місті? Дивно, але крук й справді коливався на гілці, неначе насолоджуючись цим дійством, й одним оком, начебто слідкував за дівчиною. Вона порівнялась з ним: він сидів десь на пів метра вгору й лякатись наміру не мав, продовжуючи свою гойдалку, але лиш Ірена зупинилась, ворон голосно каркнув, здійнявся й полетів.

«Цікаво: чи є якісь прикмети, пов’язані з во́ронами? – подумалось їй. – Напевне є, й навряд чи добрі. Цих птахів завше пов’язують з потойбіччям і злом». Але вона не переймалась подібним: ці птахи їй були до вподоби й, навпаки, притягували своєю містичністю, яку вона вголос не визнавала.

В аптеці Ірена купила найефективніший препарат від захитування, який їй порекомендувала фармацевт, а вдома вже чекала мама, котра замало у долоні не заплескала, коли почула, що доньку запросили на виставку, і це був не Влад.

«Їдь!» – був однозначний вердикт.

Що ж: усе прогнозовано. Інакшої реакції дівчина й не чекала.