Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

Артар – світ артефактів. Усе в ньому тримається на артефактах – речах, що наділені магічною силою. Я могла це уявити: звичайне перо насправді незвичайне. Торкнися ним аркуша – і слова з’являтимуться прямісінько з твоєї голови. Звичайний ніж для нарізання хліба? Він теж туди: ним ніколи не поріжеш руку, він відскакуватиме від неї, бо зачаклований лише на хліб. А магічні обігрівачі… Та годі, все.

Казали, у цивілізованому світі зовсім не залишилось речей, які не були б артефактами. А ще казали, що всі жителі Артару наділені магічною силою. «Маг» і «людина» – це синоніми, авжеж. Всюди магія, цивілізація, зручність. Магічні створіння ходять під вікнами, везуть тебе на спині. Летючі вогники освітлюють твій шлях…

Але все це… О, все це – казковий, небачений світ! А Полярна пустка – жорстка реальність. Та що ж воно таке, ця клята пустка, що я про неї так кричу? Звичайно, я розкажу.

Полярна пустка – край вигнанців, цього здичавілого бидла. А здичавіло воно тому, що магія – ця основа всіх основ! – обійшла його стороною. І скільки не запевняй, що Артар – світ магів та артефактів, хто заперечить існування вигнанців? Ці знедолені, ці дикуни не здатні були користуватись артефактами – вершиною цивілізації. Щоб запустити артефакт, треба була хоч краплина дивної сили – а жодної краплі не було.

І якось так повелось, що магам стало гидко дивитись на цих обмежених створінь. Зібрались вони та вигнали їх до Полярної пустки – краю вічних снігів. А ще поставили Велику стіну, щоб ніхто не потрапив назад. Кажуть, з різних сторін муру перепад температури у кілька десятків градусів. Бо ж тим магам не подобається холод, який суне з Полярної пустки, і вони штучно обігрівають прилеглу територію!

О, так. Поки в нас щохвилини боротьба за життя, мешканці за Великою стіною насолоджуються всіма благами цивілізації. І є всього один шанс із тисячі вибратися з крижаного пекла: раз на рік прибуває делегація магів. Цей день доцільно було б звати Днем перевірки на магічну силу, та офіційне йменування – День блакитної зорі. Я підозрювала, що так звався артефакт, який вони привозили з собою.

Сам обряд мав назву ініціації – його проходили всі, кому цьогоріч стукнуло вісімнадцять. Піддослідний ступав до особливого кола й клав руку на особливий артефакт – лискучу кулю. Не блакитну нітрохи. Якщо серед предків цієї персони був хоч один маг, якщо виявилась хоч краплина дивної сили – усе мало спалахнути світлом. Ну, хоч трішечки. Ну, хоч іскорку пустити.

Так-от тоді піддослідний стрибав від щастя: його забирали з крижаного пекла й відвозили до цивілізованого світу. Та вся була проблема в тому… що до вісімнадцятиріччя ще треба дожити.

Як сьогодні, пам’ятаю ту ніч. Її найменовано Ніччю зелених очей – найбільшою трагедією Полярної пустки. А що ж було до того? Це вже покрито туманом. Точніше, сніговою завісою, бо жоден мешканець Півночі не бачив туману – лише сніг, сніг і сніг.

Кілька вигнанських поселень були розкидані крижаними долинами. Люди збивалися в групи, тримались один одного, бо так було легше виживати. Разом вирішували, де стати, коли кочували за оленями, разом будували іглу, ходили на звіра… Може, деякі витончені натури сказали б, що це не життя – але це було життя.

Все-таки я пам’ятаю найщасливіші фрагменти. Лютий холод – не тортура, а звичка, коли знаєш його все життя. Але тяжко пояснити, що таке холод… Ми нічим його не вимірювали. Певно, холод – це коли вилив краплю води, і вона замерзає, не торкнувшись землі. Страшний холод – коли миска води вчиняє так само і бурулькою дзенькає об кригу. Відлига – коли замерзає на секунду пізніше.

Блаженні часи відлиги! Тоді ми з Нетом вибігали і гралися в сніжки.

– Ах ти ж! Поцілила в вухо! – вищав Нет.

– А ти мені за комір сипнув! Отримуй, негіднику!

– Я ж тобі..!

Він збивав мене з ніг, і ми разом каталися снігом. Ось вони – найщасливіші фрагменти дитинства, що теплим сміхом відбиваються в пам’яті. І всіх їх перекреслила одна ніч.

Десять років, коли барси забули стежку до наших поселень, йменовано Великим затишшям. До речі, серед власних назв Полярної пустки дуже поширене слово «великий»: Велика стіна, Велика вода, Велике затишшя… Коли живеш на просторі кількох метрів у льодяній хижі, усе ззовні здається великим.

Як відомо, Велике затишшя закінчилось Ніччю зелених очей. Ота мертва тиша й досі стоїть мені в вухах… Та чого ж вона така «мертва»? Бо в Інгваровому іглу всі були мертві. І не тільки в Інгваровому іглу…

«Та чому ж?! Чому?!» – криком зринають питання.

Якби ті барси були покриті непробивною бронею, якби були утроє більшими за білих ведмедів – тоді було б зрозуміло. Та їх же так легко заколоти ножем! Всьому вина – Велике затишшя. Пустельні ночі видавались страшками, якими лякали дітей. Десять років їх не було! Всі думали, що вони пішли.

Пустельні Барси підкрадалися до поселення, а Міра шила кожушок. Десятки інших жінок також шили кожушки. Десятки дітей чубились між собою, а десятки чоловіків лежали, закинувши руки, і мріяли про мисливські трофеї… Тільки Атрік та ще кілька суворих натур перевіряли зброю, прислухались до темряви ночі. З року в рік вони готувались до нападу, бо пам’ятали жахи до Великого затишшя.

І ось Пустельні барси починають полювання… А всього кілька чоловіків тримають при собі ножа.