Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Тьху! Який ще перфоратор? Що за маячня?

— Грр-рр-рр! — не погодився хтось із сусідів і, щоб переконати мене в своїй реальності і праві робити вдома все, що заманеться до дев'ятої вечора включно, повторив: — Грр-рр-рр!

— Трясця! Дістали своїми ремонтами. Знайшли час… Тут і так від кожного реву смикаєшся, а вони ще масла у вогонь підливають. Щоб ти собі той перфоратор в одне місце запхав…

Кидаю погляд на годинник. Усього кілька хвилин шостої. Найкраща пора. Лише працювати. Але хіба під таку «музику» щось, що вартісне на думку, спаде?

Як на підтвердження, що тиші не буде, гарчання свердла затихає, але на зміну йому приходить грюкіт молотка.

Зрозуміло. Вечір пропав... Якщо за півгодини не вгамуються, навіть не знаю, що й робити. Під цей супровід ні почитати, ні серіал подивитися. Єдине розумне рішення, забратися на кілька годин із квартири. Але спершу слід з'ясувати, хто саме шумить і як довго планує це робити? Може, даремно психую? Люди лише карниз змінюють, і незабаром вгамуються?

Натискаю «Зберегти» і, потягаючись, встаю із-за столу. Наче й не пізня година, а в хаті, через оте світломаскування, геть темно.

Підійшов до вікна і розсунув гардини.

Кронштейн карниза обурено заскрипів, погрожуючи відвалитися. Ще б пак, дружина вибрала його за ажурну легкість конструкції, щоб прикрасити інтер'єр, оскільки тоді він призначався для повітряної тюлі та таких самих легких, шовкових штор. Але де тепер та тюль і той шовк? На обох повзунках гачки утримують полотна такої щільної і важкої тканини, що з неї можна було пошити театральну завісу. Читав десь, що для неї використовують спеціальну тканину. Неймовірно дорогу, бо там цілий ряд вимог. І щоб не горіла, і щоб міль не гризла, і порох відштовхувала. Навіть вартість називали… Але то була така космічна цифра, що я навіть запам’ятовувати не став. Засумнівався у правдивості інформації. Бо за такі гроші сцену можна було лазерним устаткуванням у три ряди заставити. Котре б і освітлювало що треба, а що не треба — робило невидимим.

Ну, то таке… Театр театром, а вдома, нічого не вдієш, доводиться дідівським методом рятуватися. Інакше не заснути. А якщо й вдасться, то замість сну нагрянуть такі жахіття, що навіть на ногах волосся дибки встає. Перевірено… Перші ночі весь будинок схоплювався від криків. Особливо голосистою виявилася сусідка із тридцять четвертої квартири. Настільки, що мешканці всім під'їздом їй на жалюзі скидалися.

Теж хотів було такі ж купити. Але всього за пару днів ціни на жалюзі та ролери підскочили так, ніби їх із чистого золота робили, а не металопластика, — і рука не піднялася пробити таку дірку в бюджеті. Тим більше, тоді здавалося, що все це ненадовго. Трохи потерпіти і все закінчиться. Треба лише дочекатися чергової повні. А поки що можна обійтися і напівзаходами.

Втім, щільні гардини зі своїми функціями справлялися добре і не пропускали в квартиру жодного зайвого кванта. Ага, як у знаменитій картині «Безмісячної ночі, негри в шахті видобувають вугілля»

Нам би їхні проблеми… Але, на жаль, місяць нікуди не збирався зникати, і щоночі справно заливала Землю моторошним, криваво-пурпурним світлом.

— Грр-рр-рр…

Може сходити і попросити не шуміти? Швидше за все, безглуздо. Але хоча б зрозумію перспективи — сидіти вдома чи… чи не сидіти?

Обводжу кімнату поглядом у пошуках капців. Один знаходиться, де й належить, під столом — там у мене товстий килимок і я маю звичку скидати взуття, коли працюю. Другий — не менш передбачувано— щез. Навіть шукати не намагаюся, досвід підказує що це марна справа. Знайдеться лише тоді, коли не буде потрібен.

Одягаю старі літні туфлі. Досить розношені, щоб зайвий раз не розшнуровувати і зі шкарпетками не мучитися. Що з моєю спиною ще той квест — болісний і довгий.

За дверима звук ремонту локалізується чіткіше і доноситься зверху. Тобто з останнього п'ятого поверху.

Складніше зорієнтуватися, з якої квартири. Довелося зображати чи то шпигуна, чи то сексота і притискатися вухом до шпар у замках.

«Дев'ятнадцята» хуліганить. Дивно. Там, начебто, ніхто не живе? Була старша пара. Але коли проблеми почалися, діти їх до себе забрали. Тож житло вже майже місяць порожнє? Повернулися, чи що? Гм… І одразу за ремонт взялися? У їхньому віці? Чи діти вирішили скористатися нагодою, поки квартира порожня, і щось там підлагодити?

Тисну на дзвінок, чекаю.

Перфоратор замовкає... а трохи пізніше двері відчиняються. На порозі коротко стрижений здоровило у комбінезоні на голе тіло. Мохнаті, мов у ведмедя груди, геть сірі від цементного пилу. На лівому передпліччі татуювання. Парашут та схрещені мечі.

— Що? — бурчить похмуро.

— Добридень…

— Ну…

— Я хотів запитати, як довго ви збираєтеся ще шуміти.

— Поняття не маю, — спльовує під ноги той самий цементний пил здоровило. — Роботи на три дні... було. Але Васько, сука, забухав... А одному тут до псячої матері і ще трохи горбатитися. Тож якщо і завтра цей баклан не вийде... раніше суботи не закінчу. А відволікатимеш — так і суботу прихоплю. Січеш? Ось і добре. А тепер звали і не заважай.

— А ввічливіше не можна? — мене починає трохи трусити. Терпіти не можу хамство. — Я вам, юначе, в батьки годжусь.