Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Солодкі муки

Введення в оману

Хлопчик — син ворожки. Нині він сягнув віку, коли вже не зрозуміло, чи варто цим фактом пишатися або взагалі розголошувати цю деталь біографії. Однак усе-таки факт лишається фактом.

Він повертається зі школи додому, до квартири над крамничкою, захаращеною кришталевими кулями, картами таро, ладаном, скульптурами богів з головами тварин і висушеною шавлією. (Запах шавлії просотав геть усе — від простирадл до хлопчикових шнурків.)

Сьогодні, як і щодня, хлопчик зрізає шлях навпростець провулком, що огинає крамничку, — вузьким проходом між високими цегляними стінами, покритими графіті, які час від часу забілюють, та вони знову виникають.

Проте сьогодні замість вигадливо написаних тегів та любительських літер-бульбашок на незаймано білій цеглі хизується один-єдиний витвір мистецтва.

Це двері.

Хлопчик зупиняється. Поправляє окуляри, щоб краще сфокусувати погляд, щоб переконатися, чи він бачить саме те, що пропонує йому ненадійний зір.

Навколо чітких кутів фарба розмита, однак це двері. Більші, красивіші й вигадливіші, ніж йому здалося на перший погляд.

Що саме це означає, він не знає.

Знає лише, що на цьому треба особливо зосередитися.

Двері розташовані в глибині провулка, у затінку, не на осонні, тож кольори не вицвіли, деякі пігменти — з металевим полиском. Це графіті вишуканіше за більшість тих, що їх доводилося бачити хлопчикові. Він знає, що воно намальоване в стилі з химерною французькою назвою, щось про зорову оману, але не може одразу пригадати термін.

На дверях вирізьблені, ба намальовані різкі геометричні візерунки, які заокруглюються довкола кутів, створюючи глибину на площині. У центрі, де могла б бути замкова щілина, стилізованими лініями, що гармонійно поєднуються з усією картиною, намальована бджола. Під нею — ключ. А під ключем — меч.

Золота куляста ручка дверей, схожа на тривимірну, мерехтить попри брак світла. Замкова щілина, зображена нижче, така темна, що радше нагадує дірку, що чекає на ключ, та аж ніяк не кілька мазків чорною фарбою.

Двері дивні, прекрасні — такі, що хлопчик не може дібрати влучних слів і не знає, чи існують вони взагалі навіть серед вишуканих французьких висловів.

Десь на вулиці гавкає пес, якого він не бачить, але звук здається віддаленим і нечітким. Сонце зникає за хмарою — провулок немов довшає, глибшає й темнішає, а двері своєю чергою яскравішають.

Хлопчик обережно тягнеться, щоб доторкнутися до них.

Якась частина його, що досі вірить у магію, очікує, що вони будуть теплими попри прохолодне повітря. Сподівається, що малюнок фундаментально змінив цеглу. Це змушує його серце зайтися швидше, хай навіть рука сповільнюється, адже інша його частина по-дитячому готується до розчарування.

Кінчики пальців лягають на двері під мечем і відчувають гладеньку фарбу на прохолодній цеглі, ледь помітні нерівності видають текстуру під малюнком.

Це просто стіна. Звичайна стіна із чарівною картинкою. А втім.

Утім, у нього виникає відчуття, що це щось більше, ніж здається.

Він притискає долоню до розмальованої цегли. Фальшива деревина дверей коричнева, на кілька відтінків темніша за його шкіру, неначе фарбу навмисно так змішали, аби пасувала до нього.

За дверима якийсь інший світ. За стіною немає кімнати. Там є щось більше. Він знає це. Відчуває пальцями на ногах.

Цю мить його мама назвала б значущою. Мить, яка змінює наступну. Син ворожки просто знає, що ці двері важливі, хоча не може пояснити це відчуття навіть самому собі.

Хлопчик на початку історії аж ніяк не може знати, що історія розпочалася.

Він проводить кінчиками пальців уздовж ліній ключа, захоплюючись тим, якими тривимірними здаються ключ, меч і куляста ручка.

Хлопчикові цікаво, хто намалював двері та що вони означають, — напевно, тут криється якийсь зміст. І коли не у дверях, то принаймні в символах. Може, це не двері, а знак чи, може, водночас і те і те.

Цієї важливої миті, якщо хлопчик поверне намальовану ручку й відчинить неймовірні двері, усе зміниться.

Але він не відчиняє, натомість ховає руки в кишені.

Якась частина хлопчика вирішує, що він поводиться по-дитячому і що він уже занадто дорослий, щоб сподіватися, буцімто реальне життя схоже на книжкові історії, а якась — що він не засмутиться, якщо не спробує повернути ручку, бо й далі віритиме, ніби двері можуть відчинитися, хай навіть це буде неправдою.

Він стоїть, сховавши руки в кишені, і ще якусь мить розглядає двері, а потім розвертається і йде собі геть.

Наступного дня цікавість перемагає, і хлопчик повертається до того місця, де були двері. Та дверей уже там нема: хтось їх замалював. Цегляна стіна побілена так ретельно, що він навіть не може достеменно сказати, де саме вони були.

Отож син ворожки не знаходить свого шляху до Беззоряного моря.

Поки що.