Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

що саме переважало й панувало. Часом монастир був знаменитий своїми заклинателями та знавцями нечистої сили, часом своєю надзвичайною музикою, іноді якимось святим отцем, який зцілював і творив чудеса, іноді його відвідували заради особливої юшки зі щуки та паштету з оленячої печінки, все у свій час. І завжди серед купи ченців і учнів, побожних і байдужих, тих, що дотримувалися посту й гладких, завжди між багатьох, що приходили сюди, жили й помирали, знаходився той чи інший осібний і своєрідний, той, кого всі любили або боялися, той, що здавався обраним, про кого ще довго говорили, тоді як його сучасники були забуті. Ось і зараз у монастирі Маріяброн було двоє осібних і своєрідних – один старий і один молодий. Поміж численних братів, юрма яких наповнювала дортуари, церкви й навчальні приміщення, було двоє, кого знав і поважав кожен. Це абат Даніель, старий, та вихованець Нарцис, молодий, який щойно розпочав послух, але якого, через його надзвичайну обдарованість, всупереч усім правилам, використовували як учителя, особливо грецької мови. Ці двоє, настоятель та послушник, мали в домі значення, за ними стежили, вони викликали зацікавлення, ними захоплювалися, їм заздрили й таємно обмовляли.

Настоятеля більшість любила, він не мав ворогів, був сповнений доброти, скромності, смиренності. Лише вчені монастиря додавали до своєї любові трохи поблажливості; бо настоятель Даніель міг бути святим, але вченим він не був. Йому була притаманна та простота, що її називають мудрістю; але його знання латини були скромні, а грецької він і зовсім не знав.

Деякі з тих, що посміювалися при нагоді з простоти абата, тим більше захоплювалися Нарцисом, феноменальним хлопцем, красивим юнаком з вишуканою грецькою мовою, з по-лицарськи бездоганною поведінкою, з тихим, проникливим поглядом мислителя й вузькими, гарними й правильно окресленими вустами. За чудове володіння грецькою його любили вчені. А за те, що він був таким шляхетним і витонченим, його любили майже всі, а багато хто був у нього закоханий. За те, що він був настільки тихим і стриманим, багато хто на нього ображався. Абат і послушник, кожен ніс хрест обраного по-своєму, по-своєму домінував, по-своєму страждав. Обидва відчували один з одним більшу спорідненість і більше тяжіння один до одного, ніж до решти мешканців монастиря; одначе вони так і не зблизилися, жоден з них не зміг довіритися іншому. Абат ставився до юнака з величезною турботою, з величезною повагою, дбав про нього, як про рідкісного, тендітного, можливо, надто рано дозрілого, можливо, надто слабкого брата. Юнак належним чином приймав кожен наказ, кожну пораду, кожну похвалу настоятеля, ніколи не перечив, ніколи не сердився, і якщо абат не помилявся, що єдиною вадою хлопця була пиха, то він чудово вмів цю ваду приховати. Йому нічого було закинути, він був досконалим, він був неперевершеним. Небагато хто, крім викладачів, ставали йому друзями, ця вишуканість огортала його, як потік холодного повітря.

– Нарцисе, – промовив абат до нього після сповіді, – я почуваюся винним за жорстке судження щодо тебе. Я часто вважав тебе пихатим, і мабуть, це було несправедливо. Ти дуже одинокий, юний брате, ти самотній, у тебе є шанувальники, але немає друзів. Я хотів би отримати нагоду, щоб тебе посварити; але я не бачу такої нагоди. Мені хотілося б, щоб ти часом був пустотливим, як зазвичай поводяться молоді люди твого віку. Але ти ніколи не бешкетуєш. Я деколи трохи непокоюся за тебе, Нарцисе.

Юнак звів на старого свої темні очі:

– Мені дуже хотілося б, милостивий отче, не завдавати вам жодного клопоту. Може, я й справді пихатий, милостивий отче. Я вас прошу покарати мене за це. Часом мені самому хочеться себе покарати. Пошліть мене, отче, у скит, або накажіть виконувати гидку роботу.

– І для одного, і для іншого ти замолодий, любий брате, – промовив абат. – Крім того, ти надзвичайно здібний до мов і мислення, сину мій; це було б марнуванням цих божих дарів, якби я наказав тобі виконувати неприємну роботу. Ти будеш, либонь, учителем і вченим. Чи ж ти сам не бажаєш цього?

– Вибачте, отче, я ще не зовсім розумію, чого хочу. Наука завжди приноситиме мені радість, як інакше? Але я не думаю, що наука буде моїм єдиним заняттям. Та й не завжди бажання визначають долю і покликання людини, є щось інше, певна приреченість.

Абат слухав уважно й серйозно. Проте на його обличчі була помітна посмішка, коли він сказав:

– Наскільки я знаю людей, то ми всі, особливо замолоду, трохи схильні плутати провидіння з власними бажаннями. Але розкажи мені про це сам, бо ти вважаєш, що нібито знаєш своє призначення наперед. У чому воно полягає?

Нарцис прикрив свої темні очі, так що вони сховалися під довгими чорними віями. Він мовчав.

– Говори, сину мій, – заохотив абат після тривалого очікування. Тихим голосом і з потупленим поглядом Нарцис почав говорити:

– Мені здається, милостивий отче, ніби я знаю, що призначений передусім до монастирського життя. Думаю, що стану монахом, священиком, вікарієм і, можливо, навіть абатом. Я так думаю не тому, що цього бажаю. Я не прагну обов’язків. Та вони будуть покладені на мене.

Обидва довго мовчали.

– Чому ти так вважаєш? – запитав старий нерішуче. – Яка саме твоя риса, крім вченості, спонукає тебе до цієї думки?

– Ця риса полягає у тому, – поволі мовив Нарцис, – що я відчуваю природу й призначення людини, не тільки свою власну, а й інших. Ця властивість змушує мене служити іншим, керуючи ними. Якби я не був народжений для життя в монастирі, мусив би стати суддею або державним діячем.

– Може, й так, – кивнув абат. – А чи випробував ти свою здатність розпізнавати людей та їхні долі на практиці?

– Випробував.

– Можеш навести приклад?

– Можу.

– Гаразд. Оскільки мені не хотілося б проникати у таємниці наших братів без їхньої згоди, може, ти мені розповіси, що, на твою думку, ти знаєш про мене, твого настоятеля Даніеля.

Піднявши повіки, Нарцис подивився настоятелеві у вічі.

– Це ваш наказ, милостивий отче?

– Мій наказ.

– Мені важко говорити про вас, отче.

– Мені теж важко, юний брате, схиляти тебе до розмови. Та я це роблю. Говори!

Опустивши голову, Нарцис тихо промовив:

– Я мало що знаю про вас, шановний отче. Я знаю, що ви – слуга Божий, якому було б миліше пасти кіз або дзвонити у дзвони в скиті та слухати сповіді селян, аніж керувати великим монастирем. Я знаю, що ви плекаєте особливу любов до святої Божої Матері й найбільше молитеся до неї. Нині ви молитеся про те, щоб грецькі