Читати книгу - "Безлюдні острови 0-1, Вальдемар Лисяк"

Тут росте дерево Вірної Здогадки

З вічно розплетеними гілками.

Сліпуче просте дерево Зрозуміння

біля джерела під назвою Так Ось Воно Як.

Чим далі в ліс, тим ширше відкривається

Долина очевидності.

Якщо є якийсь сумнів, вітер його розвіє.

Луна, непитана, голос бере

і охоче пояснює таємниці світів.

Праворуч знаходиться печера, де лежить сенс.

Ліворуч — озеро Глибокого Переконання.

Правда відривається від дна і злегка випливає до верху.

Над долиною височіє Непохитна Впевненість.

З вершини її розгортається Сутність Речей (...)".

Але останні строфи вірша Шимборської, звичайно, песимістичні:

"Незважаючи на свою чарівність,

острів безлюдний, а маленькі сліди,

що видно на берегах, спрямовані в бік моря.

Ніби ти щойно їдеш звідси і безповоротно занурюєшся в глибини.

У реальному житті це неможливо зрозуміти".

Звісно – адже все закінчується програшем, навіть пошук доброї самотності. Наступне речення Пікассо з цитованого інтерв'ю говорить про це: "Я намагався створити для себе якомога більше самотності. Але не встиг...". Жорж Бернанос у "Великих кладовищах на Місяці" робить аналогічний висновок: "Ніколи не можна дійти до краю самотності...".

Програшем також кінчається досягнення фізичної самотності на справжньому острові, навіть якби він був раєм; подробиці можна знайти в розділі "Синдром Адамса". "Хто мріє про далекі острови, повинен взнати їхню порожнечу (…) Острови не є безпечними. Мрії про острів є ілюзорними" (Ганс Крістоф Блуменберг у "Die Zeit", 3 вересня 1982 р.).

Оманливими також є уявлення про кількість людей, які шукають доброї самотності, мріють про нього, потребують його для високих цілей (заради творчості, покаяння, самоочищення чи самопізнання тощо). Бо існує соціальна мода демонструвати свою самотність, ніби це був дворянський герб, включаючи позу поета-романтика, що сидить на скелі, як "Мислитель" Родена, або хизуватися духовним відлюдництвом, яке має вказувати на вищі польоти духу (цим обманюються жінки і дурні). За статистикою кількість інтелектуальних лідерів величезна; за допомогою статистики, яка - як на це вказує сама назва ("Рюкзак, як випливає з назви, використовується для носіння гранат, а не рук" - сказав нам один взводний, коли я був в армії) - використовується, щоб сказати чисельну правду, якою можна довести будь-що.

Протилежністю пошуку творчої чи заспокійливої ​​самотності є мрія про ідеальну, переможну спільноту, яку висловлювало стільки людей; послухаймо згадку про свою юність відомого американського критика Альфреда Казіна ("Той, що прогулюється по місту", 1951):

..."Цузамен, цузамен", всі разом, браття! (…) так воно було; ми повинні були завжди бути разом, віруючі і невіруючі, ми становили народ; я належав до цього народу. Було немислимо йти своїм шляхом, сумніватися чи не визнавати той факт, що ти єврей. Я раніше чув про євреїв, які прикидалися не євреями, але ніколи не міг їх зрозуміти (...) Найстрашнішим словом було "аляйн", самотній. У мене завжди був один і той самий образ чоловіка, який самотньо йде темною вулицею, з газетами та недопалками, що презирливо шмагають його обличчя, який відчуває смак своєї незвичайності в пилу та піску. "Аляйн! Аляйн!" (…) Ми співали "Цузамен, цузамен, алле цузамен!" (…) і я усвідомлював, що саме ми – ми – одного дня поведемо світ на його найблагородніший шлях".

Ідеальна спільнота. Саме від неї утікають в пошуках самоти. І людина попадає з вогню прямо в полум'я, тому що, як пояснив маркіз Вовенарг у своїх "Роздумах..." з XVIII століття: "Самотність для духу є тим, що їжа для тіла — необхідна, але якщо вона триває надто довго, то вбиває".

5.

Так що досягти оптимальної самотності неможливо. Знову Пікассо з того ж інтерв’ю: "Відколи існує годинник, самотності неможливо досягти. Чи можете ви уявити відлюдника з годинником? Отже, треба задовільнитися "удаваною самотністю", подібно до того, як хтось робить вигляд, що удає польоти майбутніх пілотів. Однак, у цій обмеженій самотності треба повністю погрузитися...". Великий худо,ник мав на меті злитися з самотністю до стану абсолютної ідентифікації, рівноправній внутрішній ідентифікації творця з витвором його думки, реалізованим в мистецтві (Хокусай: "Якщо ти хочеш намалювати птаха, треба стати птахом"; Флобер: "Мадам Боварі - це я").

У моїх блуканнях по світу я знаходив місця, що сприяли удаваної самотності, з яких мене проганяв годинник, але кожного разу я виїжджав, почуваючись на щось багатшим. Подорож дійсно виховує. Ніщо не могло б ще сильніше переконати мене в нікчемності людської сили, слави й незмірної сили ("Все — марнота марнот і гонитва за вітром", — каже Еклезіаст), ніж видовище, яке я побачив у Рамессеумі (Верхній Єгипет). На дворі зруйнованого храму там лежать залишки гігантської статуї фараона Рамзеса Великого, володаря двох світів, з яких земний міг похвалитися цивілізацією з тисячолітнім минулим. Розлупаний череп колоса і питання туриста: "Хто цей тип?" Що залишається з пам'ятників нашої гордині? Бліді відлуння хвастощів, що згасли разом з вітром. І купа розбитого каміння.

"Що залишається з пам'ятників нашої гордині? Бліді відлуння хвастощів, що згасли разом з вітром. І купа розбитого каміння". Руїни Рамессеум в Єгіпті.

Світ сучасної цивілізації, у якому так легко переноситися з місця на місце (я маю на увазі техніку), показує бродязі різні обличчя: коли в Лондоні літаки запізнюються з вилітом, всі знають, що це через туман; коли це відбувається в Римі - відомо, страйк; в Окленді - стадо овець вторглося на злітну смугу; в Гавані - викрадачів довелося вилускувати з салону; в Пекіні - пілотів піддають самокритичному перевихованню; в Ріо-де-Жанейро - злітну політ аеропорту перетворили на футбольне поле. Але люди скрізь схожі, бо складаються з тих самих особистостей, яких лорд Байрон сто п’ятдесят років тому сварив:

Людина! Ти, тендітна грудка оживленої глини,

Ти, що не є володарем і однієї години,

Хто колись тебе добре познав, уникає тебе з огидою,

Бо ти мерзенна, як черв'як, підступна, як гадюка.

Твоя любов — це хіть, твоя дружба — це зрада,

Твоя усмішка - насмішка, і за твоєю порадою

Той, хто наважувався на сміливі кроки,

Зрозумів, але через деякий час, яка глибока помилка.

Довіряти твоєму слову: адже ти — рядок останній,

Ти тільки пихою тварин перевищуєш братську свиту.

Тому навіть за кордоном я шукаю острови для удаваної самотності. Знаходив різні. Один з найкрасивіших у Прілепі (Югославська Македонія), історичній столиці македонців, над яким висять руїни замку короля Марко, що вінчає вершину крутої гори. Там є крихітна візантійська церковка, найстаріша в місті (XI сторіччя), повна