Читати книгу - "Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер"

2

Ранок. Бридкий, холодний, як і кухар, що приготував мені найогиднішу рибу на планеті. Злий та голодний я попрямував до Віктора, зустрівши його у садку, де він, добре посивівши, пив своє віскі.

- Вранці та й вже до пляшки, це на вас не схоже, містере Бранц. Маєте гарний вигляд, як для п’янчуги.

-Поцілуй моє гузно, Артуре, навіщо ти припхався? Щоб познущатися чи у тебе є якась справа? А, точно, детективе, ти ж прийшов, щоб розслідувати вбивство моєї коханої пташечки та того недоноска, горів би він у пеклі, так немає чого розслідувати, я убив Дема, коли він вже перерубав Білі. – зробивши ковток віскі, подивився на мене Віктор.

-Містере Бранц, поки я не залишив вас і не пішов до будинку, скажіть: чому у вас сформувалася така ненависть до сина? Ви зненавиділи його, неначе тільки через те, що він є, але має ж бути на те причина?

-Причина? ПРИЧИНА? – голосно крикнув Бранц. – Не мій він був, Артуре, розумієш, не мій син ходив весь час біля мене, безплідний я. – зробивши черговий ковток віскі. – Коли я зрозумів, що Аурелія вагітна, у мені померло все,  окрім кохання до своєї пташечки. Вона ніколи не знала, що я не можу мати дітей, вона все життя думала, що Білі мій, а я все життя не знаю, від кого цей огидний пацан. Усі роки Білі, я бив його, бив як останню суку, я не міг пробачити, що він не мій, але ніколи не кричав на Аурелію, хоча це вона нагуляла його. У мене не було мети, сенсу, називай це як хочеш, любити хлопчака, я виплескував увесь свій гнів на нього, але було те, що я ніколи не забуду. Його погляд. Ці очі, ці сині очі, які він отримав від матері, змушували пом’якшувати кожен наступний удар і відчувати, неначе у мені помирає людяність. Тільки бездушний спроможний бити дитину, тільки бездушний. Розумієш, Артуре? Хіба я людина? – випустивши кришталеву чисту, одну скупу сльозу, замовк Бранц

- Людиною ви були, Вікторе, доки вперше не побили Білі, я не можу вам співчувати, але можу допомогти і тільки через те, що це моя робота,  розібратися, чому Дем так вчинив. Чому ви не пускали у будинок поліцію?

- Я ненавиджу місцевих, а найбільше – того гнома Брудді, все віддав би, аби того сраколиза забрали з поліції, а ти, Арті, людина нова, нічого ні про кого не знаєш, ні з ким ще не пересварився навіть, твоя соціальна цнота бажана у моєму маєтку

- Ну що ж, містере Бранц, ходімо в дім, скоро дощитиме.

- Йди, Артуре, я ще посиджу, лише дощ може зробити так, щоб я не відчував сльози на щоці. – не стримуючи сліз, закрив долонями очі Віктор.

Переді мною велика будівля, яка може лише снитися простому люду. Триповерховий, в усіх сенсах, палац із великою кількістю вікон зустрічав колись своїх гостей( найчастіше колег по бізнесі Віктора) своїми великими, могутніми дверима, які неначе попереджають тебе: «Будь насторожі!». А на дверях були майстерно вирізьблені квіткові мотиви, де над прекрасним нарцисом літала лісова синичка. Дверні ручки були із золота, біля яких написано: «Спробуєш викрасти мої ручки, огидний черв’яче, я прийду до тебе і відстрілю тобі усі пальці. З любов’ю, містер Бранц». Недалеко від самого будинку, біля садиби, де п’є віскі Віктор, поховані Аурелія та Білі, Дема , за розказом Бранца, похоронили за містом. На могилі Аурелії, навіть у холодний день, завжди сиділи різноманітні пташки, ніби оплакуючи лісову синичку, яку вони втратили. У той час, як на могилі Біла, нічого не сиділо, ніхто там не прибирав, та й Віктор старався в сторону хлопця навіть не дивитись. Біля самого будинку стояла невеличка будівля, де жив Дем, там було завжди тепло і затишно, коли жив охоронець. Зараз там холод, як у Гетінні. Висить голова медведя, стоїть столик, ліжко у кутку та гігантська куча книжок. Старий прислуга був, мабуть, найосвіченішою людиною у будинку, хоча про це навіть ніхто й не здогадувався. Будівля нагадувала звичайну хатину, яку будували для полювання, але врешті – решт вона вписувалася в антураж великого дому Віктора.

Зайшовши всередину будинку родини Бранц, я відчув неймовірний біль, який переслідував мене увесь мій час. Він передавав усю атмосферу, доносив її аж до кісточок. Енергетика крику, відчаю та злоби. До мого зору відразу представилась місцева вітальна з двома диванами, величезний камін, та багато ваз із квітами. Їх можна було бачити скрізь, так як Віктор постійно дарував їй її улюблені ромашки(3) та ірис(4). Ромашки вона завжди розставляла у кімнаті сина та у спальні з чоловіком, у той час, як ірис у вітальні та у кімнатах для гостів. Що саме, на диво, підвал знаходився безпосередньо у самому будинку, біля кухні, що є не притаманним для жителів Кемніцу, так як підвальні приміщення мали лише власники закладів, таких як готель чи шинок.

Дійшовши до кухні та перевіривши там все, я вирішив спуститись у підвал, так як зачиненим він не був. Тільки я вирішив торкнутися ручки, як сповнений ярості, голос Віктора сказав:

- Прибери руку, нікому не можна у підвал, навіть такому шанованому слідчому, як ти. Ще раз надумаєш туди піти, я застрелю тебе на місці! – крикнувши, сказав Бранц.

З долею страху, але покірності, я полишив тоді дії зайти у підвал, але своїх спроб не залишив ,і вже наступного дня я вирішив зробити це знову, як виявилось не дарма.

Після попередження Бранца, я піднявся до кімнати Віктора та його покійної дружини Аурелії. Там було чисто, досконало чисто. Власник прибирав кімнату щодня. На стіні висіла картина, де Віктор, Аурелія та Білі розташовані одні біля одного, стояли біля місця, де потім двоє з них будуть похоронені, позаду них красувався сад, власне вирощений Аурелією. Усі були усміхнені, окрім дружини Віктора та матері Білі. У цій картині , здавалося б, усе було добре, але був один нюанс: слід сокири на частині картини там, де юний хлопчина. Удар був нанесений на ній прямо на голову хлопця, як це потім сталось у житті. Все це наводило на думку, що не Лімерман убив їх. У голові знову слова: «Віктор сам їх усіх повбивав».