Читати книгу - "Непроханий гість, Сергій Клемін"

– Ну що ж, давайте вип’ємо! За Абаддона! – втрутився начальник експедиції і урочисто підняв залізний кухоль. Усі, хто сидів, повторили цей ритуал і приступили до вина.

Після вечері до Шапіро підійшов доктор Вольф – людина з рудою бородою невисокого зросту. Він буквально взяв його за руку і потяг у підвал. Коли зачинилися двері, він квапливо і стривожено почав шепотіти.

– Тут стіни з товстою гумовою прокладкою. Тут вони нас не почують. Хоча, я знаю, у Абаддона вуха є скрізь. Я єдина людина на станції, яка не збожеволіла. Ти розумієш? – Шапіро схвально кивнув. – Як тільки вони дізнаються, що я прикидаюся, вони віддадуть мене йому – цьому чудовиську.

– Невже цей так званий бог має якусь силу?

– Так! Ми всі бачили, як згорів живцем доктор Хопкінс, він згорів у нас на очах, а він намагався втекти звідси. Язики полум’я буквально прилетіли з неба та накрили його тіло вогнем. Це було жахливо.

– Чортовщина якась! Такого не буває. – скептично підсумував Шапіро.

– На жаль, буває. Але ти маєш тікати звідси. Бігти, якнайшвидше.

– Добре. Але я хотів би дізнатися більше про цю істоту. Поки що мої припущення не складаються в пазл. Нещодавно нам стало відомо, що до Землі долетіли гамма-промені, які, ймовірно, стали наслідком вибуху мертвої зірки, вибуху дуже великої сили. Ці енергії дісталися до нас і вивели з ладу електроніку на деяких супутниках, спричинивши потужне полярне сяйво. Тим не менш, техніка встигла виявити за кілька миль звідси потужну магнітну аномалію. Мабуть, ваші члени експедиції зустріли його там. Так?

– Так, звідти все почалося. З того часу всю команду наче підмінили. Вони обірвали весь зв’язок із центром і почали жити за якимись своїми правилами. Мені страшно перебувати серед них, але ще гірше потрапити під його гнів. Втім, тут він нас не чує. Мабуть, товстий шар гуми в стінах працює як ізоляція, створює перешкоди.

– Значить, не такий і всемогутній цей електричний бог. Я припускаю, що його можна знешкодити і навіть паралізувати.

Шапіро підступно посміхнувся.

– У мене тут прихований просторий захисний костюм із щільної гуми. Я його сам зробив на випадок втечі. Як ти сам розумієш, гума – хороший ізолятор, який має високу електричну опірність, ніякий струм через неї не пройде. Можливо, костюм стане в нагоді. Вони в цей підвал не сунуться, бо тут ніби перетворюються на сліпих кошенят.

– Добре, що ти його зробив. Спробуй завтра дістати пару гвинтівок із найближчого складу. Нам потрібна зброя.

– Щодо цього можеш не хвилюватися. Гвинтівки будуть.

Десь у дворі крізь шум снігової хуртовини було чути хрипкий гавкіт їздових собак. Здавалося, що ці сірі пухнасті хаски, що сиділи у своїх вольєрах, ловили кожне слово полярників і передавали якомусь своєму невідомому богові.

Наступного ранку всі зібралися на задньому дворі станції. Як з’ясувалося, там, серед снігів, височив невисокий дерев’яний тотем, що зображує якихось істот з крилами, явно не птахів. Судячи з усього, цей бовван був побудований на честь місцевого полярного божества. Шапіро здогадався, що це було для них особливим священним місцем.

– Абаддон хотів би сьогодні з нами пограти, – діловито повідомив усім Фостер і почав кидати сніжки в небо. Всі інші почали робити те саме. На подив Шапіро, десь з-за хмар посипалися сніжки у відповідь, які влучно летіли до ніг полярників. Члени експедиції – дорослі бородаті чоловіки у кожухах раділи, як діти, яким принесли морозиво. Сніжки летіли, наче з нізвідки.

– Гей, Абаддон, – крикнув з усмішкою Фостер і підняв руки, – пішли нам дощ. Ми всі тебе просимо. Будь ласка.

Через пару хвилин над полярною станцією і тільки над нею почали бризкати перші краплі дощу, які на очах перетворювалися на щільну пелену зливи.

– Ну, що бачив, Шапіро? Заради нас він готовий зробити все, що завгодно, – звернувся Вотсон, радісно піднімаючи обличчя в небо, як і всі інші. Шапіро намагався вдавати, що він теж щасливий, але усмішка здавалася якоюсь натягнутою. Вони з Вольфом мовчки перекинулися поглядами.

Незважаючи на дощ, усі члени експедиції взялися за руки та почали водити хоровод навколо дерев’яного тотему. Спочатку рухалися в один бік, потім у інший. Раптом біля імпровізованого капища спалахнув вогонь. Однак це нікого не збентежило. Більше того, члени експедиції почали співати ритуальні пісні якоюсь незнайомою мовою.

Час пролетів швидко. Настала ніч. Десь далеко, наче по-вовчому завивали крижані вітри, проте біля станції було все тихо. Шапіро і Вольф, ніби дві чорні кішки, обережно пробиралися до снігоходів. Шапіро зарядив гвинтівку і поклав у снігохід провізію та деякі речі, накривши все це брезентом. Зовсім несподівано біля себе він побачив їздових собак, які виросли, немов із снігу, і оточили його. В їхніх очах відчувалася лють і готовність кинутися, як тільки він зрушить з місця.

– Сідай, швидше. Я їх відволічу, – кинув йому Вольф, заряджаючи другу гвинтівку.

– А ти?

– Я залишусь тут.

– Не дури, сідай. Їдемо разом. Я знеструмив решту снігоходів. Вони нас не наздоженуть.

– Ні! Вже пізно! – відповів Вольф і вистрілив у першу собаку, яка наблизилася до них. Вона впала.