Читати книгу - "Непроханий гість, Сергій Клемін"

– Буде вам ритуальний вогонь, – промовив з усмішкою Шапіро і його очі підступно блиснули.

З приміщень вискакували палаючі люди з огидними застиглими гримасами ротів, вискакували одна за одною... Вахштайн, Вотсон, Мілліган, але Шапіро вистрілював у кожного з них. Він добре цілився, він не мав права на помилку, враховуючи, що патронів було не так багато. Палаючі монстри падали на сніг і більше не піднімалися.

Небо раптово осяяло потужне полярне сяйво, наче хтось натиснув на вимикач. Світіння, здавалося, переливалося різними кольорами від яскраво-зеленого до бірюзового. Сяючий шлейф буквально зливався з горизонтом. Язики полум’я підіймалися високо вверх і зникали на фоні холодних зірок. У цьому похмурому згарищі було щось водночас красиве й лякаюче. Фари снігоходів з-під навісів спалахнули, як за командою; їх промені дивилися прямо на Шапіро. Однак жоден снігохід не міг зрушити з місця, оскільки Шапіро давно витяг звідти всі запальні свічки і злив весь бензин. Почувся шум дизельного генератора, іскри сипалися, як із рогу достатку. Іскри можна було побачити по всіх дротах, що оперізували палаючу станцію.

Доктор Шапіро прискорив крок. Він ішов кучугурами. Антарктичний табір віддалявся від нього, перетворюючись на маленьку світлу цятку. Він уже давно пройшов повз згорілий снігоход. Ніякого купола, жодної стіни цього разу він не відчув. Він просто йшов уперед. Десь далеко позаду пролунав великий вибух, але він уже не турбував Шапіро.

Ніч розсипала на небі мерехтливі зірки. Сильного вітру не було. Шапіро помітив, як за два кроки від нього неприродно вишикувалися в ряд великі тюлені-крабоїди. Вони мовчки проводжали його поглядом, ніби готуючись напасти, але поки що не наважуючись на це. Він перезарядив гвинтівку і рушив далі. Схоже, вони не наважилися наблизитися до нього. І лише полярне сяйво освітлювало нескінченні снігові пагорби.

Шапіро йшов майже добу. Ішов із останніх сил. Іноді він зупинявся, але потім знову йшов. Якоїсь миті, діставшись гірських хребтів, він вирішив, що захисний костюм можна зняти.

Маска та захисний шолом опинилися в його руках.

Нічого не трапилося.

Над головою безмежне блакитне небо, а під ногами – білий океан снігу. Навколо ні душі. Він глибоко зітхнув і посміхнувся. Він уперше відчув полегшення і десь попереду замаячила надія.

Шапіро спало на думку, що якщо цього Абаддона ніколи не існувало, що якщо це – колективна галюцинація або просто якийсь вірус. Можливо, обставини просто так збіглися. Зрештою, дощ із риби можна пояснити якось; іноді трапляються дощі із жаб, дощі із змій у певні сезони в деяких країнах. У цьому немає нічого надприродного. Але як пояснити аварію на снігоході? Він зіткнувся з чимось невидимим і непереборним. Якийсь незримий граніт виріс із снігу. Можливо, це теж знайде своє пояснення, подумав доктор Шапіро. Швидше за все, полярники просто збожеволіли. Таке іноді буває, якщо довго перебувати на відстані від цивілізації. Адже ми – істоти соціальні, і ізоляція не йде нам на користь.

Шапіро окинув поглядом снігові дюни, пагорби спокою та безмовності. Кинув на плече гвинтівку і рушив далі. З кожним кроком було важче йти.

Наступного дня він ледве живий дістався до табору канадських полярників. Він був глибоко здивований, що так швидко подолав цю снігову прірву. Судячи з усього, перед ним була дослідницька станція; вона нагадувала мертве місто – мовчазне, нерухоме, що тоне в снігах. Ноги відмовлялися слухатися; білий пил покривав майже все обличчя. Обличчя, схоже на білий мармур. Щойно дійшовши, він упав на сніг. Двоє високих біологів – Бор і Рідлі з’явилися, наче з порожнечі; вони взяли його під руки і відтягли до приміщення.

– Слава богу, я дістався, – ледве прохрипів Шапіро. – Їсти, я дуже хочу їсти і пити.

– Ти не хвилюйся, зараз ми тебе відігріємо і нагодуємо, – заспокоював Рідлі. Він звернувся до Бора, – Нам потрібна риба.

– Добре зараз.

Той кудись пішов.

– Я такий радий, що дістався до вашої станції.

За кілька хвилин Шапіро, який лежав у ліжку, почув, як по даху щось б’ється. Це падала свіжа риба. Вона падала з глибини неба і розбивалася об дах. Косяки чортової риби. Дощ із риби.

– Фрост не залишить нас голодними. Він дбає про нас. Він вічний, як зірки, – сказав Рідлі і якось натягнуто посміхнувся.

В його очах з’явився дивний блиск.

Шапіро тривожно проковтнув слину. Він потрапив у капкан.

Кінець