Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

У день арешту Льюїнґдонів телефонний дзвінок розбудив Клавдію від глибокого сну. Свинар був у від’їзді — розвозив худобу до Індіани та Іллінойсу, тож вона була сама у своїй схованці в Джерман-Віллідж.

Останнім часом вона не відповідала на дзвінки, налякана, що вбивці можуть зателефонувати їй і дізнатися, що вона вдома. Жінка знала, що це дурість, адже її номера в телефонній книзі не було, але страх був такий проникливий, що нагадував їй слова доктора Стінсона з його свідчення у суді: «загальна тривожність — панічні атаки».

Але зараз, напівсонна, вона підняла слухавку й щось пробурмотіла в неї. Запала тривала тиша, а тоді почулося важке дихання.

Нарешті жіночий голос прошепотів:

— Тобі краще забиратися з Колумбуса. Може, і з Огайо.

— Чому? — спитала Клавдія, раптом цілковито прокинувшись.

— Почитай газети. Упіймали «вбивць 22 калібру». Ти ж не хочеш свідчити на їхніх процесах.

— Хто ви? — закричала Клавдія в телефон.

— Хіба не жахливо те, що сталося з тією танцівницею, яку застрелили, поклали в багажник у Дейтоні й підпалили?

— Нащо ви мені телефонуєте?

— Це було жахливо. Але вона мала довгий язик.

— Будь ласка, хто?..

Додзвонювачка поклала слухавку. Клавдія ошелешено дивилася на телефон, а тоді жбурнула його на ліжко, наче той обпікав їй руку.

Вона розривалася між радістю від звістки, що вбивць упіймали, і жахом, що ті бояться, начебто вона може впізнати їх. Вони мали друзів, родичів або знайомих, здатних дістати її — здатних її вбити.

Її так тіпало, що довелося спертися на узголів’я ліжка.

Якщо вони зуміли знайти її незареєстрований телефонний номер, то можуть знайти й адресу. Напевно, вони вже зараз стежать за нею, вичікуючи, коли вона піде купувати їжу. Ні… «вбивці 22 калібру» вбивали людей у власних домівках.

Сльози заливали її обличчя. Клавдія доклала чималих зусиль, щоб пересунути комод і забарикадувати двері. А потім цілу ніч не спала, молилася та плакала.

Розділ одинадцятий

1

Уранці 11 грудня 1978 року «Сітізен-Джорнел» повідомив лише про арешт Ґері заголовком на всю ширину першої шпальти:

«ПІДОЗРЮВАНИЙ

У “ВБИВСТВАХ 22 КАЛІБРУ” ЗА ҐРАТАМИ.

МЕШКАНЦЯ ОКРУГУ ЛІКІНҐ ОБВИНУВАЧЕНО

У ВБИВСТВІ ЛЕГІОНЕРА»

Наразі Ґері обвинувачували лише у вбивстві Енніка й згадували як «імовірного учасника» «вбивств 22 калібру». Світлин не було.

Вечірня «Диспетч» опублікувала пізнішу історію:

«ДВОХ БРАТІВ ОБВИНУВАЧЕНО

У “ВБИВСТВАХ 22 КАЛІБРУ”»

Велика світлина на першій шпальті демонструвала покірливого на вигляд Ґері в наручниках і ланцюгах під вартою помічника шерифа. Натомість маленький умонтований знімок великим планом показував скривленого Таддеуса Чарльза.

14 грудня суд присяжних округу Франклін висунув обвинувачення Ґері за двадцятьма пунктами й за сімнадцятьма — Таддеусові. Усі стосувалися «вбивств 22 калібру».

«Колумбус Диспетч» 12 грудня опублікувала статтю про Ділейн Льюїнґдон як про колишню танцівницю в Мікі Маккена, приховавши ім’я свого інформатора та повідомивши тільки, що «зі слів колишньої дівчини й працівниці Маккена… яка попросила не оприлюднювати її імені зі страху перед помстою… Маккен звільнив місіс Ґраммен за близькість із клієнтами».

14 грудня «Диспетч» розкрила своє джерело:

ІМ’Я ТАНЦІВНИЦІ РАНІШЕ

З’ЯВЛЯЛОСЬ У СПИСКУ ШЕРИФА

Ділейн, дружина Ґері Льюїнґдона, яка перед тим ще кілька разів була в шлюбі, значилася в списку осіб, вороже налаштованих до Роберта «Мікі» Маккена — однієї з 10 жертв «убивств 22 калібру».

Згаданий список був укладений слідчими шерифа округу Франклін зі слів Мері Слатцер, близької знайомої та колишньої підлеглої власника бару на Саллівант-авеню.

Однак слідчі шерифа відмовилися будь-як коментувати цей список і заявили, що ніколи не допитували Ділейн Льюїнґдон, також відому як Ді Ґраммен.

Мері Слатцер — донька колишнього додаткового помічника шерифа округу Франклін Роберта Слатцера… добровільно надала інформацію «Диспетч», поліції Колумбуса й офісу шерифа під час розслідування, що тривало рік…

Місіс Льюїнґдон перебуває під захистом поліції Колумбуса…

Коли детектив Тоні Річ побачив статтю про те, що Ділейн Льюїнґдон числилася в списку Маккена, він був розлючений. Детектив переглядав той список разом зі Слатцер, і єдиним ім’ям, хоч трохи наближеним до її, було «Д. Ґрінмен». Він просто не зміг побачити тоді зв’язок між «Ґрінмен» і «Ді Ґраммен», яку допитував у липні Пол Шорт.

Найбільше його турбувало те, що, прослухавши запис в офісі Шорта в окрузі Лікінґ, вони зі Стівом Мартіном обидва заявили Шорту, що хочуть із нею поговорити. І навіть після того як Шорт відповів, що місіс Ґраммен не бажає спілкуватися з Департаментом шерифа округу Франклін або з поліцією Колумбуса, оскільки ті «підвели її раніше», Річ хотів перевірити її.

Кілька разів детектив намагався додзвонитися до неї в Кіркерсвілль, але щоразу, як телефонував, або не було відповіді, або слухавку брав хтось інший і казав, що тут немає нікого з таким ім’ям.

Коли ж він спитав шерифа Беркемера, чи можна перевірити її, шериф порадив облишити це, бо якщо ця жінка розмовляла з Полом Шортом, то це зачіпка округу Лікінґ, а він не хотів створювати напругу між двома департаментами.

Того ж таки дня «Сітізен-Джорнел» опублікував біографічну статтю про родичів убивць, що зізналися:

«ЗАКРИТІ» ЛЬЮЇНҐДОНИ

ОПОВІДАЮТЬ СІМЕЙНУ САГУ

Важкі часи для відлюдькуватої родини Льюїнґдонів почалися багато років тому, задовго до арешту двох братів у зв’язку з «убивствами 22 калібру».

…Інші члени родини потрапляли під арешт за такими обвинуваченнями, як збройне пограбування, зґвалтування, викрадення, ДТП зі смертельними наслідками тощо, розповідає племінник Джозеф Льюїнґдон-молодший.

Однак Льюїнґдони якось трималися разом, стверджує він… «Якщо хтось образить одного з нас, родина тебе захистить. Якщо мене скривдять на вулиці, там одразу ж з’явиться моя сестра, — каже Джозеф. — Усі будуть там».

Того вечора телефон Клавдії задзвонив о четвертій п’ят­надцять.

— У мене пропозиція для тебе, люба, — сказала жінка. — Ти залишаєш Колумбус і їдеш до Дейтона або Чикаґо, і всі твої витрати будуть оплачені. Ти маєш поїхати з міста, люба, і маєш зробити це дуже швидко.

— Дайте мені спокій! — закричала Клавдія. — Я нічого не хочу! Нічого не хочу!

Але на лінії було глухо.

* * *

26 січня 1979 року «Сітізен-Джорнел» опублікував першу з двох частин біографічної статті про братів із заголовком на першій шпальті:

«ЛЬЮЇНҐДОНИ БУЛИ САМІТНИКАМИ:

Казка про двох братів»

Подруга дитинства казала про Таддеуса: «Він мав найгарніші очі. Він був тихий, дуже м’який, досить вразливий…» Друг юності Ґері згадував: «Він був радше тихий, сором’язливий, замкнутий хлопець. Не найпривітніший парубок».

Громадський архів показав, що предки Льюїнґдонів прибули до Сполучених Штатів з Англії, «імовірно на початку ХІХ століття», і що один із них служив в армії Федерації під час Громадянської війни.

Таддеус відвідував Апостольську парафіяльну школу Святого Томаса. Ґері співав у шкільному хорі. «Таддеус спершу був добрим учнем, хоч і не відмінником, але його оцінки почали гіршати впродовж двох років, доки він не вилетів [зі школи]. Він отримував усе більше трійок і зрештою скотився до двох “колів”». Згодом Таддеус