Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Чарівна Квітка вже розповідала тобі, Повелителю, сон про білосніжного коня, що наснився Керінке-Задан? – несподівано запитав чаклун.

Юлдуз-хатун ще раз уражено зойкнула і затулила собі рота тендітною долонькою. Газук і справді мав бути великим чаклуном, якщо знав про той невеличкий обман.

– Бачу, що розповідала... Це добре. Мені простіше буде пояснити його суть... Такий кінь є насправді, – провадив далі Газук. – Далеко звідси, в Карпатських горах, стоїть він у своєму чарівному стійлі під наглядом колись могутньої слов’янської богині – Морени. Залишений ще відтоді, як загинув там ватажок гуннів Ітіль-хан, про якого ми згадували... Кінь геть знудьгувався, бо вже кілька століть сідло не торкалося його хребта...

– Я нічого не чув про цього воїна.  – перебив чаклуна Батий. – І це мені не подобається!

– То слухай, – легко погодився Газук. – Гору, яка височіє над твоїм шатром, названо іменем його батька, хана Урака. Вісім віків тому Ітіль-хан, воїн душею і тілом, відмовився стати зятем Духа ріки Ітіль. Бо, хоч і кохав його красуню доньку, не міг погодитися з тим, що до самої смерті вестиме осідлий спосіб життя. А з благословення Бога війни осідлав його бойового коня. Усі гунни пішли тоді за ним, і багато земель покорилося могутній руці непереможного полководця. Але, зневажена у своїх почуттях, покинута перед самим вінчанням наречена змогла відшукати його і біля підніжжя Карпатських гір... Перекинувшись на чарівну бранку-княгиню, вона заколола непереможного в бою воїна на шлюбному ложі... А зі смертю хана припинився й похід гуннів... Згодом цей народ зовсім щез із лиця землі, перемішавшись та злившись з океаном переможених і підкорених ним же племен... А кінь залишився без господаря... І якщо Саїн-ханові, внукові Темуджина, вдасться осідлати його, то... – Газук перевів подих і додав трохи спокійніше: – Заприсягаюся безсмертям, що до твоїх ніг схилиться Всесвіт! А Сульде зичить тобі цього, як нікому іншому.

– У Карпатських горах? – перепитав Бату-хан, уражений словами чаклуна. – Що ж, коли юрти моїх воїнів розкинуться біля їхнього підніжжя, я знайду коня Бога Війни. Мої «непереможні» і «шалені» Субудай-багатура відшукають його, навіть якщо доведеться перебрати ці гори камінь за каменем. А слов’янська богиня? – спохопився раптом. – Як ти її назвав? Морена?.. Погодиться віддати його?

– Погодиться, повелителю! Більше того, Сульде сам осідлає його для тебе, коли настане час...

– Але чому боги не підвели цього коня Чингізові?! – таки не втерпів Субудай-багатур, який давно вже хотів про це спитати. Життя навчило його, що найстрашніший ворог той, який співає солодких пісень, а гострий кинджал ховає в рукаві, і вірити можна лише тому, хто не має змоги досягнути успіху без твоєї допомоги. – Вибач, Непереможний, але поки я не збагну, чому Боги пропонують онукові те, чого не пропонували дідові, я не радитиму прислухатися до їхніх слів. Невже сили Єдиного так зросли за неповні тридцять літ?

На цю неприховану недовіру Газук лише усміхнувся й поклонився старому воїнові.

– О повелителю, з такими мудрими і далекоглядними порадниками, як Поранений ібрис, ти завоюєш світ навіть без чародійського коня. Зауваження твого аталика цілком слушне, тому я охоче поясню... Річ у тім, що Богам дано бачити у душах смертних. І Чингізові не пропонувалася поміч, бо він не зумів би та й не захотів би платити за неї.

– Но-но! – суворо прикрикнув Саїн-хан. – Не забувайся! Хіба дід був воїном і полководцем, гіршим за мене? А тим більше, за якогось Атіла...

– Кожне слово твоє, о Мунке-Сал, золото, – уклонився Газук. – Але я не про те... Твій славетний дід підкорив Піднебесну імперію. Мільйони людей! А скільки вбив? Та й прихильники Єдиного на Заході, а не за Великою стіною. Боги були прихильні до Чингіза, але очікували саме тебе! І, щоб розвіяти ваші сумніви, додам ще... Єдиний Бог зникне, а могутність повернеться до Богів давніх лише після того, як море сліз вихлюпнеться зі своїх берегів. А кому ж іще, славетний нащадку Священного правителя, наповнити ріки, що вливаються в це море?

– Згода, – кивнув аталик. – Це я приймаю. Чингіз і справді волів викуп, аніж криваву різанину... Але поясни мені ще одне... Чому Саїн-хан повинен йти за тим конем сам? Чому Боги просто не приведуть його сюди? Адже саме у їхніх інтересах – якомога раніше розпочати переможну війну...

– Що ж, можна поговорити і про це, – погодився Газук. Він уже давно підвівся й, розмовляючи з ханом, нетерпеливо походжав по юрті. Звісно, це було гідне кари – як прояв непоштивості до Правителя, але сьогодні на це ніхто не звертав уваги. Навіть Субудай-багатур, що завше ревно пильнував дотримання усіх традицій. – Річ у тім, що кінь Бога Війни – не просто магічна тварина, такий собі талісман. Це – сама Смерть! І на право осідлати її треба спершу заслужити. Саїн-хан повинен проявити себе і як воїн, і як полководець. Недостойного кінь уб’є перш ніж він простягне руку до вуздечки... Навіть якщо стремено обранця триматиме сам Сульде!  

Субудай-багатур приголомшено мовчав і лише ніяково переглядався з Саїн-ханом, не знаючи, вірити почутому, чи ні. А коли, нарешті, обидва обернулися до Газука, то побачили, що після старого чаклуна і місце холодне.

– Де ж він? Аталик! Юлдуз! – вигукнув уражений джихангір. – Куди подівся чаклун?!

Але молода жінка так само здивовано дивилася на порожню купу шкур перед вогнищем.

– Арапша!!!

Охоронець увірвався до намету з оголеним мечем, але зупинився, як укопаний, стривожено і нічого не розуміючи поглядав на хана.

– Де старий!

Але Арапша лиш очима кліпав.

– Ти що – відходив від намету?!

– Ні, повелителю. – пополотнів той. – Як можна?

Саїн-хан замислився.

– І з намету ніхто не виходив?

– Лише біла сова вилітала... Треба було підстрелити? Я спершу хотів, але ж як без наказу?

Хан кивнув головою.

– Що ж... Певно, він усе сказав, що веліли Боги... Осідлати Смерть?! Страшно... Але чи  може бути більша честь для воїна?! – А тоді додав, звертаючись до Субудай-багатура: – Ось що, вчителю, здається мені, що таки настав час вирушати далі? Підіймай тумени. Світ зачекався на мене! І там... – джихангір непевно гмикнув, – ну, залиште припасів для шаманів Хоходой-Моргона чи що...

– Слухаюсь і скоряюся, – схопився на ноги старий воїн.

–