Читати книгу - "Норвезькі народні казки"

— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль, бо подумав, що то кричить його дружина.

Більше він не зважувався заглядати в мішок, а якнайшвидше доніс його матері дівчат, кинув через поріг у кімнату і сказав:

— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.

Прожила бабина дочка ще трохи в горі і зробила те саме з середущою сестрою. Коли троля не було вдома, вона підняла їй голову, скропила водою із дзбана і сховала її в мішок. Але цього разу досипала мішок золотом і сріблом, скільки влізло в нього, і лише зверху прикрила все те харчами.

— Любий мій, — сказала вона тролеві, як той повернувся, — доведеться тобі знов піти до моєї матері й понести їй харчів, але не заглядай у мішок.

— Добре, понесу, — погодився троль, — і не загляну в мішок.

Та коли він відійшов від гори, йому здалося, що мішок надто важкий. Пройшов він ще трохи і чує, що не понесе його далі. Він поклав мішок додолу, відсапався й почав розв’язувати мотузку, щоб заглянути, що там у ньому. А та дівчина, що сиділа в мішку, загукала:

— А я тебе бачу! А я тебе бачу!

— Ну й очі в тебе, хай тобі біс! — вилаявся троль.

Більше він не зважувався заглядати в мішок, а чимдуж поніс його до матері дівчат. Коли троль прийшов до хатини, то кинув мішок через поріг та й каже:

— Ось харчі від вашої дочки, але не пробуйте шукати її.

Прожила бабина дочка ще трохи, і одного разу троль знов зібрався кудись у своїх тролячих справах. Вона прикинулась недужою і невдоволено сказала:

— Раніше полудня не повертайся, бо я хвора і не встигну зварити обід.

Та тільки-но троль вийшов, як бабина дочка набила соломою свою сукню, поставила те солом’яне опудало біля печі, ткнула йому в руку ополоник, ніби то вона сама там стоїть, і чимдуж побігла додому. Дорогою вона зустріла мисливця, намовила його, щоб він пішов з нею, і сховала в материній хатині.

Опівдні прийшов троль додому та й гукає солом’яному опудалові:

— Давай обідати!

А опудало мовчить.

— Давай обідати, кажу! — ще раз крикнув троль. — Я голодний.

А опудало й далі мовчить.

— Давай обідати! — втретє крикнув він. — Чуєш, що я кажу чи ні? Бо я зараз до тебе візьмуся!

А опудало як мовчало, так і мовчить.

Троль розсердився, схопив опудало, а з нього тільки солома посипалась по всій хаті. Побачив троль, що його обдурили, і почав шукати дівчину по всіх кімнатах. Зазирнув він у льох, а там і сестер її немає. Тоді він зрозумів, що сталося.

— Заплатить вона мені за це! — крикнув він і кинувся до вдовиної хатини.

Прибіг до неї, а мисливець почав стріляти. Троль подумав, що то грім гримить, і побоявся зайти до хатини, дременув назад додому. Та не встиг він сховатись у підземелля, як виглянуло сонце, і троль луснув.

А в горі залишилось золото й срібло. Аби тільки знати, де та гора.

Семеро лошат

Були собі колись чоловік і жінка, і мали вони троє синів. Вони жили в маленькій хатині, і статку в них було що з руки та в рот. Сини їхні мали силу, та не мали до чого ту силу прикласти. А найменшого сина прозивали Пічкуром, бо він тільки те й робив, що сидів біля вогнища та дивився на полум’я.

Одного дня старший син і каже батькові:

— Піду я, тату, межи люди, може, десь наймуся.

— Іди, — відповів батько, — бо дома щастя не висидиш.

І хлопець вирушив у світ. Він ішов цілий день і надвечір добувся до королівського двору. Король саме стояв на ганку. Побачив він хлопця і спитав, куди той іде.

— Та хочу десь найнятися в найми, — відповів хлопець.

— Може, наймешся до мене доглядати семеро лошат? — спитав король. — Коли ти глядітимеш їх цілий день і ввечері скажеш мені, що вони їли й що пили, то я віддам за тебе королівну і півкоролівства з нею. Та коли не зможеш сказати цього, в тебе здеруть зі спини три паси шкіри і проженуть геть.

Хлопець подумав собі, що з такою легкою роботою впорається заіграшки, і найнявся до короля.

Другого дня, тільки-но розвиднилось, конюх випустив зі стайні семеро лошат. Вони гайнули з двору, а хлопець за ними. Лошата мчали горами й долинами, через ліси і болота. Хлопець пробіг із годину й дуже стомився, а як трохи відстав, то згубив з очей весь табунець. Він опинився в гірській ущелині, а над дорогою там сиділа стара жінка й пряла. Побачила стара, що хлопець біжить за лошатами, аж піт із нього котиться, та й гукає йому:

— Ходи сюди, синку, я розчешу тобі голову!

Хлопець радо підійшов до старої, сів біля неї, поклав голову їй на коліна, і вона почала його чесати. Так він просидів біля неї цілий день.

Надвечір хлопець каже старій:

— Утечу я, мабуть, додому. Не варто мені показуватись до королівського двору.

— Почекай до смерку, — мовила стара. — Тоді лошата вертатимуться сюдою до короля, і ти побіжиш за ними. Адже ніхто не знає, що ти лежав тут цілий день і не пас їх.

Коли прибіг табунець, стара дала хлопцеві дзбан з водою і жмутик моху, щоб він показав їх королю, як той запитає, що лошата їли й пили.

— Ти стеріг табунець цілий день? — спитав король, коли хлопець увечері підійшов до нього.

— Так, цілий день.

— То скажи мені, що їли й що пили мої лошата?

Хлопець показав жмутик моху і дзбан з водою, які йому дала стара, і сказав:

— Ось їхня їжа і їхнє питво.

Король відразу зрозумів, як хлопець пас лошат. Розлютився він і звелів здерти зі спини в нього три паси шкіри, посипати рану сіллю, а тоді прогнати його геть.

Можете собі уявити, який був хлопець зажурений, коли повернувся додому. Він сказав, що більше вже не піде в найми, раз спробував, і годі з нього.

Минув якийсь час, і середній син також захотів піти в світ і пошукати щастя.

— Не пустимо, — кажуть йому батьки, — поглянь на братову спину, таке й тобі буде.

Проте хлопець не відступався від свого і доти просив батьків, доки вони не відпустили його.