Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

років починають забувати. Насправді це цілком зрозуміло: розмір мозку обмежений, тож природною частиною старіння є забувати щось. Особисто я у віці близько шістдесяти семи починаю страждати від старечого слабоумства, і мушу зазначити, що бути дитиною, яка згадує ті симптоми — дуже виснажливо. Психічні хвороби — смертельний ворог таких, як ми. Коли з тобою таке трапляється, Гаррі, будь ласка, звертайся до когось по допомогу.

— Я писав листи батькові, — зізнався я ледь чутним голосом.

— Чудово, блискуча ідея! Позитивний настрій. Звісно, однією з найбільших переваг ненадійної пам'яті є те, що ми зберігаємо здатність до подиву. А іншою — можливість залишити своє минуле позаду. Згодом ти побачиш, що хоча факти та цифри залишаються з тобою, особливо коли ти свідомо згадуєш їх, але шалені емоції, що колись вирували в душі, почнуть згасати. Не всі. Якщо ти пихатий, то виявлена кимось зневага назавжди залишиться з тобою, і якщо чесно, нічого з цим не можна зробити, окрім як забути. Якщо відрізняєшся надмірною слізливістю, то можеш вічно шкодувати про втрачене кохання, навіть коли мине кілька життів. Але з мого досвіду час лікує все. З часом людина отримує свого роду нейтральність; коли після безкінечних повторів відчуваєш, що та зневага була не така вже й важлива, а те кохання було лише примхою. Ми маємо привілей бачити теперішній час крізь мудрість минулого, і якщо відверто, то через цей дарунок важко сприймати серйозно будь-що.

Кох був серед нас аномалією; калачакрою, який пам'ятав усе, у тому числі й те, що більшість забули.

— Мнемоніки зазвичай радше дивні, — сказала Вірджинія.

Серце моє, не тріпоти в грудях.

Я стільки здолав заради того, щоб знайти подібних до себе, аж ось і маєш; промовлене так невинно: мнемоніки радше дивні. У певних куточках Англії для представників певних кіл суспільства це найбільший гріх.

— Кох попросив слово, коли Клуб вирішував, що робити з Віктором Генессом, — пояснювала вона. — «Це не перший катаклізм, — казав він, — а другий. Ви цього не пам'ятаєте, бо відтоді минуло багато сотень життів і тисячі років. Якщо ви про нього щось і пам'ятаєте, то це лише нечітка темрява у ваших свідомостях, далекий спогад. Але я знаю про це, бо прожив це. За тисячу років до цього інший такий, як ми, вчинив так само, як Генесс; він краяв майбутнє, як ніж масло. Як довго ми житимемо, перш ніж дійдемо до одного з двох можливих висновків? Що якщо щось має змінюватися, то ми мусимо жертвувати й кинути виклик жорсткій системі, в якій живемо. А якщо не має змінюватися взагалі нічого, то ми мусимо постійно стежити одне за одним, безжально карати й жити далі, не каючись. Долю Генесса ви вже вирішили, але нехай мої слова будуть вам всім попередженням.

— Напевно, інші калачакри трохи злякалися, почувши це. Або ж — особисто я вважаю це більш імовірним — вони поставилися до цих слів як до гри на публіку не дуже вихованого члена їхньої кліки з метою самозвеличення. У будь-якому разі рішення було ухвалене й сліпа, німа, глуха, скалічена дитина, що була Генессом, була вбита ударом шпаги крізь її крихітне серце. Потім його кат прожив до своєї смерті, а після смерті народився знову, приблизно за п'ятнадцять років до народження Генесса. Коли катові виповнилося чотирнадцять років, він поїхав до Лінца, де мав народитися Генесс. Він зміг влаштуватися слугою в будинку родини Генессів і спостерігав за матір'ю та батьком, зважаючи на всі подробиці, доки до народження Генесса не залишилося дев'ять місяців. Щойно вагітність матері стала помітною, кат обережно підсунув їй відвар тисової кори. На жаль, смак того відвару був такий огидний, що мати Генесса, ледь ковтнувши його, виплюнула, а тому вбивця Віктора Генесса вдався до огидного запасного плану — вийняв ніж, повалив жінку на підлогу й перерізав їй горло. Він залишився там, щоб переконатися, що вона мертва, потім помився, розпорядився про її поховання, залишив її чоловікові трохи грошей і пішов собі.

— І таким чином Віктор Генесс більше не народжувався.

Розділ 27

Я мнемонік.

Я пам'ятаю все.

Не усвідомивши цього, ти не зрозумієш, які мені доводилося приймати рішення.

Спочатку я сумнівався в цьому й думав, що в мене не досконала пам'ять, а лише фантазія, можливість подумки перенестися до будь-якого місця та будь-якого часу й домалювати правдоподібні деталі.

Але дедалі більше доказів підтверджують це й змушують мене вважати, що зрештою на мене чекають бездіяльність і божевілля.

За сотні років і тисячі життів до мого народження один чоловік, якого звали Кох, сказав, що ми, Клуб Хронос, маємо або прагнути змінити світ, або жорстоко судити дії калачакр. Я питаю себе: що саме він побачив у своїх життях, що був такий певний в обраному шляху? Чи залишилася в нього здатність вибачати інших або себе?

* * *

І все це повертає нас до того, з чого ми розпочали.

Я помираю своєю звичайною смертю в теплій морфієвій імлі, а вона перебиває це з чарівливістю гримучої змії, що заповзла на пухову перину.

Їй було сім років, а мені — сімдесят вісім. Вона всілася на краю мого ліжка, звісила з нього ноги й оглянула датчик пульсу, що був підключений до моїх грудей. Побачивши, що я від'єднав автоматику сповіщення медперсоналу, вона намацала мій пульс і сказала: «Я мало не спізнилася, докторе Оґаст».

Христа сиділа на краю мого ліжка й берлінською верхньонімецькою розповідала мені про знищення планети.

«Світ добігає кінця. Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Світ добігає кінця, і ми не можемо цьому запобігти. Тому тепер усе залежить від вас».

Розділ 28

— Подумай, — іноді вигукував Вінсент, мій колишній студент у Кембриджі. — Ідея подорожі в часі сама по собі є парадоксальною. Я будую машину часу (неможливо), мандрую в минуле (неможливо) й виходжу з апарата, скажімо, в 1500 році. Я ні з ким не розмовляю, нічого не роблю. Не пробувши в минулому й десяти секунд, я знову повертаюся (неможливо) і чого я досягнув цим?

— Майже нічого, сплативши забагато? — припустив я, наливаючи собі ще один келих віскі.

Якщо тоді, в шостому житті, мені й здавалося, що претендентові на професорське місце не годиться проводити більшу частину свого вільного часу в суперечках зі студентом замість того, щоб