Читати книгу - "Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
АКТивація
Аналізуйте. Може знадобитися трохи часу, щоб зрозуміти, яка робота є по-справжньому важливою для вас. Я ретельно все обміркувала і написала свої власні критерії «осмисленої праці». Зараз я хочу, щоб робота надихала мене, спонукала до роздумів і була творчою.
Я використовую ці критерії як фільтр, коли вирішую, чим займатися / до чого відчуваю покликання / як витрачаю свій час.
Керуйтеся натхненням. Я дуже рекомендую книгу Марсі Альбоер «Одна людина / безліч професій». У ній є чимало практичних порад щодо життя через косу риску. Малкольм Ґладуелл також є джерелом постійного натхнення для мене. У своїй книзі «Неординарні» (Outliers)[57] Ґладуелл пропонує три критерії осмисленої праці: складність, автономність і взаємозв’язок між докладеними зусиллями і результатом — і все це найчастіше можна знайти у творчій роботі. Ці критерії цілком збігаються з тим, що означає осмислена праця в контексті подорожі до щиросердного життя. І насамкінець мені здається, що кожен повинен прочитати «Алхіміка» Пауло Коельйо[58] — я перечитую його принаймні раз на рік. Це сильний поштовх до того, аби побачити зв’язок між здібностями, духовністю і роботою (через косу риску або ні) і зрозуміти, як разом вони наповнюють наше життя сенсом.
Творіть і дійте. Складіть перелік праць, які вас надихають. Не будьте практичними. Не думайте про заробіток; подумайте про те, що вам подобається. Ніхто не закликає вас одразу звільнитися з роботи, щоб віддатися улюбленій справі. Ніхто також не стверджує, що ваша постійна робота не має сенсу — можливо, ви просто ніколи над цим не замислювалися. Ким би ще ви хотіли працювати? Ким ви хочете стати у майбутньому? Що наповнює ваше життя сенсом?
А як АКТивуєте себе ви?
Дороговказ № 10. Дозвіл на сміх, спів і танці: забудьте про «крутизну» і постійний самоконтроль
Танцюй так, ніби на тебе ніхто не дивиться. Співай, наче тебе ніхто не слухає. Люби так, наче тебе ніколи не зраджували, і живи так, наче Земля — це рай.
Марк Твен
У всі періоди історії людства сміх, пісня і танець допомагали нам самовиразитися, поділитися своїми історіями й емоціями, святкувати й тужити або ж будувати спільноту. Більшість людей підтвердять, що життя без сміху, музики і танців було б нестерпним.
Сміх, спів і танець так вплетені в канву нашого повсякденного життя, що ми можемо легко забути, наскільки цінуємо людей, котрі здатні нас розсмішити, пісні, що спонукають нас опустити вікно в автомобілі і співати на все горло, й абсолютну свободу, яку відчуваємо, коли «танцюємо так, ніби на нас ніхто не дивиться».
У книзі «Танці на вулицях: Історія колективної радості» (Dancing in the Streets: A History of Collective Joy) соціальний критик Барбара Еренрайх наводить факти з історії й антропології, аби довести важливість участі в тому, що вона називає «колективним екстазом». Еренрайх вважає, що ми «за природою соціальні істоти, інстинктивно змушені ділитися своєю радістю»59. Я абсолютно впевнена, що вона має рацію. Мені також подобається ідея «колективного екстазу» — особливо зараз, коли здається, що ми застрягли в стані колективного страху і тривожності.
Переглядаючи зібрані дані, я поставила собі два питання:
1. Чому сміх, спів і танець такі важливі для нас?
2. Чи є в них якась спільна перетворююча складова?
Це були складні запитання, тому що, авжеж, ми знемагаємо від бажання сміятися, співати і танцювати, коли нам радісно, але ми також вдаємося до цих форм самовираження, коли відчуваємо самотність, сум, захват, закоханість, розчарування, страх, сором, упевненість, сумніви, сміливість, горе й екстаз (це лише кілька станів). Я переконана, що кожна людська емоція має свою пісню, танець і привід посміятися.
Присвятивши кілька років аналізу зібраної інформації, я зрозуміла:
Танець, спів і сміх утворюють емоційний і духовний зв’язок; вони нагадують нам про єдине, що справді важливе під час пошуку спокою, радості, натхнення або зцілення, — ми не самотні.
За іронією долі я найбільше дізналася про сміх, досліджуючи упродовж восьми років тему сорому. Сором можна здолати сміхом. У своїй книзі «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me) я згадую той вид сміху, який допомагає нам зцілитися, — сміх розуміння. Сміх — це духовна форма єднання; ми можемо сказати один одному без слів: «Я з тобою. Я розумію тебе».
Справжній сміх — це не інструмент самоприниження або ухиляння, це не образливий сміх у спину.
Сміх розуміння втілює полегшення і почуття близькості, яке ми досвідчуємо, коли ділимося своїми переживаннями, — ми не сміємося один з одного, ми сміємося разом.
Одне з моїх улюблених визначень сміху я почула якось від письменниці Енн Ламотт: «Сміх — це піниста і шипуча форма святості». Амінь!
Пісня
Касети на вісім записів, які батьки програвали в нашому фургоні, стоси вінілових платівок із 1970-х, музичні збірки 80-х та 90-х і бібліотека iTunes у моєму новому комп’ютері — це саундтрек мого життя. І пісні звідти здатні викликати такі спомини й емоції, як ніщо інше.
Я розумію, що не всі поділяють таку пристрасть до музики, але пісня здатна зворушити будь-кого з нас — іноді цілком несподівано. Наприклад, нещодавно я дивилася режисерську версію одного фільму. Я переглянула дуже драматичну сцену з фільму з музикою і без неї. І не могла повірити у різницю.
Коли я дивилася фільм уперше, то навіть не звернула уваги на музику. Я лише сиділа на краєчку стільця і сподівалася, що все закінчиться так, як мені хочеться. Коли ж побачила ту саму сцену без музики, мені було байдуже. Я не реагувала на тому ж рівні. Без музики сцена була просто сценою, що не викликала емоцій.
Неважливо, чуємо ми церковний хорал, національний гімн, студентську пісеньку, пісню на радіо або ж дбайливо оформлений саундтрек до фільму — музика зворушує нас і дає нам відчуття близькості — те, без чого ми неспроможні жити.
Танець
Я вимірюю рівень духовного здоров’я нашої родини тим, як часто ми танцюємо на кухні. Поважно. Улюблена пісня Чарлі для танців — це Kung Fu Fighting, а Еллен подобається Ice Ice Baby групи Vanilla Ice. Ми любителі музики і танців, але не сноби. Ми не проти взятися за старе і станцювати твіст або макарену. У нас невелика кухня, тому, коли ми збираємося учотирьох, ковзаючи по підлозі в шкарпетках, це радше нагадує веселу штовханину на рок-концерті, аніж справжній танець. Безладно, але завжди весело.
Я швидко зрозуміла, що багатьом людям танцювати непросто. Нестямний сміх спонукає нас до думки про втрату контролю над собою, а голосний спів викликає докори сумління. Але для більшості з нас не існує іншої форми самовираження, яка лякає нас так, як танець. Ми відчуваємо вразливість у кожній клітині тіла. Мені на гадку приходить лише одна ситуація, в якій ми відчуваємо себе такими ж уразливими, — коли ми оголені. І не мені вам розповідати, як невпевнено почувається тоді більшість із нас.
Багатьом людям важко наважитися танцювати публічно, тому вони танцюють удома або лише перед близькими людьми. Натомість інших вразливість просто розчавлює, отож вони взагалі не танцюють. Одна жінка сказала мені: «Інколи, коли я дивлюся телевізор і бачу людей, що танцюють, або чую хорошу пісню, я починаю відбивати ритм ногою, навіть не зауважуючи цього. Коли
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є», після закриття браузера.