Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

— Пхе! — насилу перевела подих Скарлет.— Я ще ні разу за все життя не зімліла.

— А воно інший раз і не завадило б,— повчально зауважила Мамка.— Надто вже ви часом сміливі, міс Скарлет.

Я вже давно х’тіла вам сказати: в тому нічо’ доброго нема, що ви не зімлієте, як побачите змію, чи мишу, чи щось таке інше. Вдома воно, звісно, зайве, а от на людях — чом би й ні? Я вже скі’ки разів казала вам...

— Та швидше-бо! І не базікай так багато. Я й без цього вийду заміж, хоч і не вмію скрикувати з переляку й непритомніти. Ось побачиш. Але ж, Боже мій, як ти туго мене затягла! Давай-но сукню.

Мамка дбайливо накинула на свою підопічну дванадцять ярдів зеленого мусліну в ялиночку поверх настовбурчених спідниць і почала, защібати на спині ліф з глибоким вирізом.

— І щоб носили шаль, коли будете на сонці, і не скидали брилика, коли припече,— наказувала Мамка.— А то повернетесь додому обгоріла, як стара міс Слеттері. Тепер попоїжте, голубонько, ті’ки не хапайтеся. Бо ні до чого це, коли вас занудить.

Скарлет покірно сіла перед тацею, не певна, чи зможе дихати після того, як увіпхне в себе кусень-другий. Мамка зняла з вішака великий рушник, старанно пов’язала його дівчині навколо шиї і розправила білі складки у неї на колінах. Скарлет почала з шинки, яку найдужче любила, і на превелику силу проковтнула перший шматочок.

— Боже, як би я хотіла швидше заміж! — з прикрістю заявила вона, бридливо беручись за ямс.— Так остогидло без кінця прикидатись, ніколи не робити того, що хочу. Остогидло вдавати, наче я їм не більше за пташину, статечно ступати, коли хочеться побігати, казати, що мені млосно, після першого ж вальсу, коли я ладна без утоми танцювати хоч би й два дні поспіль. Набридло говорити: «Які цікаві речі ви розповідаєте!» — котромусь йолопові, в якого клепок удвічі менше, ніж у мене, остогидло видавати себе за ідіотку, аби чоловіки мали змогу повчати мене й пишатися, що он які вони тямущі... Ні, більше ні крихти не влізе!

— Візьміть ще хоч млинчика, поки теплий,— невблаганно напосідала Мамка.

— І чому це дівчина конче має бути дурепою, коли хоче вийти заміж?

— Може, це того, що жентмени самі не знають, чого хочуть. Їм ті’ки здається, що вони знають. Тож коли підсовувати їм те, чого вони нібито хочуть, то й жити легше буде, і в старих паннах не залишитесь. Бо вони так думають, наче їм потрібні скромні дурочки, в яких апетиту, як у пташки, та й кебети не більш. Жентмени не люблять женитися на дівчатах, які розумніші за них.

— Але ж хіба це для них не страшна несподіванка, коли після весілля виявляється, що їхні жінки мають трохи глузду?

— Ну, тоді вже однак пізно. Уже ж побралися. Та й крім того, жентмени, либонь, здогадуються, що жінки у них не без лою в голові.

— Настане такий день, коли я почну робити й говорити все, що хочу, і чхатиму на те, що комусь це може не сподобатись.

— Ну, це вже ні,— похмуро заявила Мамка.— Поки я жива, цього не буде. Їжте краще млинці. Та вмочайте їх у підливу, голубонько.

— Щось не віриться, щоб дівчата-янкі мусили корчити з себе таких розтелеп. Коли торік ми були у Саратозі, я бачила, що багато хто з них поводився цілком тверезо, і то в чоловічій компанії.

Мамка зневажливо пирхнула.

— Дівчата-янкі? Може, воно й так, що у них і на умі, й на язиці те саме, але я не дуже помічала, щоб так уже багатенько женихів вони мали в Саратозі.

— Але ж вони таки одружуються,— заперечила Скарлет.— Не родяться ж янкі самі собою. Мусять хіба одружуватись, щоб мати дітей. Он же як їх багато.

— Чоловіки женяться на них лише задля грошей,— переконано прорекла Мамка.

Скарлет умочила гречаного млинця в підливу і вкинула в рот. Може, й справді щось у цьому є, про що Мамка говорить. Щось та мусить бути, бо ж і Еллен каже те саме, тільки іншими словами, не так прямо. Адже справді — матері всіх її подруг товчуть своїм дочкам, щоб ті вдавали з себе безпорадних, беззахисних і поступливих. Та вже щоб саме це прикидання засвоїти, то й то треба неабиякої тями. Може, вона таки занадто сміливо поводиться. Часами, бува, сперечалася з Ешлі й не крилася зі своєю думкою. Може, якраз це та ще її залюбленість у далекі прогулянки пішки чи верхи й одвернули Ешлі від неї до тендітної Мелані? Може, якби вона повелась інакше... Проте Скарлет відчувала, що якби Ешлі здатен був попастися на такі жіночі хитрощі, вона перестала б його поважати. Чоловік, коли він настільки безголовий, що піддається на кривляння, вдавану млість чи компліменти на взір: «Ой, які цікаві речі ви розповідаєте!» — не вартий, щоб за нього боротись. Але ж усім їм це начебто подобається!

Якщо вона досі поводилася з Ешлі не так, як слід було — що ж, це вже минуле, і нічим тут не зарадиш. Сьогодні вона спробує по-інакшому, так, як прийнято. Вона таки хоче завоювати його, але має на це лише кілька годин. Якщо треба задля цього зімліти чи бодай вдати щось таке, вона на це піде. Якщо його можна привабити простакуватістю чи кокетуванням, то вона залюбки фліртуватиме і прикинеться такою тупачкою, що перевершить навіть цю дурномозку Кетлін Калверт. А коли доведеться зважитись на щось зовсім відчайдушне, вона й на те готова. Сьогодні — або ніколи!

І нікого не знайшлося, хто сказав би Скарлет, що її справжня вдача, страх яка непогамовна, усе-таки привабливіша над усі прибрані пози. Хоча — якби хтось і сказав їй таке, вона б цим утішилась, але повірити не повірила. Та й усе те середовище, до якого вона належала, теж не повірило б, оскільки природність жіночої поведінки тоді так мало цінувалася, як ніколи перед тим або опісля.

*

Поки коляска прямувала червонястою дорогою до плантації Вілксів, Скарлет, хоч і з легенькими докорами сумління, задоволено думала про те, що ні Еллен, ні Мамки не буде на пікніку. Не буде нікого, хто ледь помітним порухом брів або випнутою нижньою губою спробував би завадити її намірам. Звісно, завтра Сьюлін