Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

 — Що ж, ти зробив вузол. Абсолютний вузол був зроблений тобою. Слухай, ти знаєш скільки туроператор платить тому хлопцеві, щоб він цього року не їздив до Малаги[10]? Я не маю на увазі полив Сахари та інші нудні речі. Цей хлопець має попереду зовсім нову кар’єру, просто минаючи певні місця за гроші. Цей чоловік перетворюється в монстра, Артуре, ми може навіть змусимо його виграти в бінго.

Пауза.

— Слухай, може ми зробимо приманку з тебе, Артуре, Чоловік Який Змусив Бога Дощу Дощити. Складно вийшло, га?

— Непогано, але...

— Нам потрібно буде сфотографувати тебе під садовим душем, але все буде добре. Де ти?

— Ем, я в Іслінгтоні. Слухай, Мюррей...

— Іслінгтон!

— Так...

— Що ж, як щодо справжнього диватства цього тижня, справді божевільного матеріалу. Ти чув хоч щось про тих літаючих людей?

— Ні.

— А мав би. Це справді кипляче божевілля. Це справді фрикадельки в тісті. Місцеві розривають телефон своїми дзвінками про парочку, що літала серед ночі. У нас є хлопці у фотолабораторії, які працювали цілу ніч, щоб зібрати до купи чисту фотографію. Ти, мабуть, чув.

— Ні.

— Артуре, де ти був? Ой, космос, так я ж записав твою цитату. Але це було місяць тому. Слухай, це відбувалося цього тижня, протягом кількох ночей, безперестанку, прямо над твоїм районом. Ця парочка просто літала по небу і займалася різними справами. І я не маю на увазі, що вони заглядали за паркани чи прикидались підпорами мосту. Ти нічого про це не знаєш?

— Ні.

— Артуре, спілкування з тобою це майже невимовне задоволення, старий бродяго, але мені треба йти. Я пришлю хлопця з камерою і шлангом. Диктуй адресу, я готовий записувати.

— Слухай, Мюррей, я подзвонив, щоб запитати дещо.

— У мене багато справ.

— Я лише хотів дізнатись про дельфінів.

— Нецікава історія. Минулорічні новини. Забудь про них. Вони зникли.

— Це важливо.

— Слухай, ніхто цим не займатиметься. Не можна розвивати історію, ну розумієш, коли єдина новина це безперервна відсутність об’єкта історії. Це все одно не наша територія, спробуй Сандейс. Може вони випустять маленьку «Казна-що Сталось з «Казна-що сталось з Дельфінами»» статтю за кілька років, десь в серпні. Але що ж робити зараз? «Дельфіни все ще зникли»? «Зникнення Дельфінів Триває»? «Дельфіни — Подальше Існування Без Них»? Ця історія вже мертва, Артуре. Вона беркицьнулась на спину і трусить своїми маленькими ніжками, і наразі в неї летить величезний золотий спис прямо з неба, мій старий фруктовий кажанчику.

— Мюррей, я не зацікавлений в написанні статті. Мені просто хочеться дізнатися як зв’язатись з тим хлопцем з Каліфорнії який каже, що знає куди вони поділись. Я думав може ти знаєш.

Розділ 28

— Люди починають говорити, — сказала Фенчьорч того вечора, коли вони таки затягнули її віолончель всередину.

— Не тільки говорити, — підтвердив Артур, — але й друкувати, великими жирними буквами під призами з бінго. Ось чому я вирішив, що краще придбати це.

Він показав їй два вузьких буклети квитків авіаліній.

— Артур! — зойкнула вона, обіймаючи його. — Невже це означає, що ти збираєшся поговорити з ним?

— В мене був день, — сказав Артур, — надмірного телефонного виснаження. Я фактично розмовляв з кожним відділом, фактично кожної газети на Фліт стріт, і нарешті відслідкував його номер.

— Очевидно ти дуже важко працював, любий, ти аж промок від поту.

— Не від поту, — сказав Артур стомлено. — Щойно приходив фотограф. Я намагався сперечатись, але... Не зважай, відповідь так.

— Ти говорив з ним.

— З його дружиною. Вона сказала, що він був надто дивним в цей момент і попросила передзвонити пізніше.

Він важко сів, а потім зрозумів, що забув щось важливе і попрямував до морозильника.

— Хочеш коктейль?

— Ладна вбити за нього. Я завжди знала, що починаються важкі часи, коли мій вчитель гри на віолончелі міряє мене поглядом і каже: «А так, моя дорогенька, думаю трохи Чайковського сьогодні».

— Я передзвонив, — сказав Артур, — і вона сказала, що він зараз за 3,2 світлових роки від телефону і мені варто передзвонити пізніше.

— Ой.

— Я передзвонив знову. Вона сказала, що ситуація покращилась. Він тепер за якихось 2,6 світлових роки від телефону, але це все одно далекувато і він не зможе докрикнути.

— А ти не припускаєш, — сказала Фенчьорч із сумнівом, — що є ще хтось, з ким ми могли б поговорити?

— Навіть гірше, — сказав Артур, — я розмовляв з якимось типом з науового журналу, який насправді знає його і він сказав, що Джон Вотсон не тільки вірить, але й насправді має абсолютні докази, зазвичай продиктовані йому ангелами із золотими бородами і зеленими крилами, в сандалях Др. Шолл, що наймодніша нерозумна теорія місяця вірна. Людей, які сумніваються у його маревах і задають питання, він тріумфально перериває на середині речення історіями про сандалі, і більше нічого.

— Я не думала, що все настільки погано, — тихо сказала Фенчьорч.

Вона мляво помахала білетами.

— Я телефонував до місіс Вотсон знову, — сказав Артур. — Її звати, між іншим, і тобі, мабуть, було б цікаво дізнатись, Таємна Джил.

— Розумію.

— Я радий, що ти розумієш. Я думав, що ти можеш не повірити в мої розповіді, тому коли я телефонував, то підключив автовідповідач, щоб записати дзвінок.

Він пішов прямісінько до апарату і почав возитися і пітніти над усіма тими кнопками. А все через те, що його особливо рекомендував журнал «Which?» і тому ним майже неможливо було користатися не божеволіючи при цьому.

— Ось воно, — сказав він решті, витираючи піт з чола.

Голос був високим, з шумом і тріскотом через свою подорож до геостаціонарного супутника і назад, але в ньому ще відчувалась нав’язлива теплота.

— Можливо мені слід пояснити, — сказав голос Таємної Джил Вотсон, — що телефон насправді в кімнаті, в яку він ніколи не заходить. Розумієте телефон у Божевільні. Вонко Адекватний не любить входити до Божевільні, тому він і не входить. Я думаю вам слід це знати, щоб зекономити час на дзвінках. Якщо ви хочете зустрітися з ним, то це дуже легко влаштувати. Все що вам потрібно це увійти.  Він зустрічається з людьми тільки