Читати книгу - "Прокрастинація"

Окрім того, що це дає вам змогу продовжувати роботу, управління емоціями має певні переваги і для здоров’я. Останні неврологічні дослідження показали, що люди, які сприймають емоційно-негативний досвід шляхом когнітивної переоцінки, зменшують власний рівень стресу[79] та успішніше виходять із протореної колії некорисних думок і бажань.[80]

Свідомо знижуючи інтенсивність своїх емоційних реакцій на загрозливі ситуації, ми можемо уникати розвитку реальних панічних атак, які, можливо, переживали в минулому.[81] Коли ми можемо керувати почуттями, то отримуємо свободу вирішувати, як нам реагувати. Зрештою, здатність справлятися з усім спектром емоцій всередині дасть вам сили взятися за завдання, які ви відкладали. Якщо ви можете впоратись із почуттями — то можете впоратись і з діями.

Велике відкриття № 3: Вплив імпліцитної пам’яті

Можливо, ви зрозуміли, що ваша прокрастинація виникає через якісь страхи, наприклад страх бути успішним або страх, що вас контролюватимуть. Ви можете легко прийняти те, що ми описали вище: відчуття, а надто страх, виникають швидко, вони сильні, і їх нелегко змінити. Але при цьому ви можете не розуміти власного страху. Щоправда, страхи, які складно зрозуміти з першого погляду, не обов’язково «ірраціональні»; вони мають власний сенс. Якщо ви прокрастинуєте з виконанням завдання і не можете точно сказати, що вас лякає чи завдає незручностей, є ймовірність, що у вас працює «імпліцитна» пам’ять. Це означає, що ви можете не пам’ятати самого досвіду, та ваш мозок і тіло все одно на нього реагують і генерують лавину[82] емоційних переживань, через які ви уникаєте завдання. Британський психоаналітик, Дональд Віннікотт, висловив цю думку такими словами: «Те, чого ми боїмося, — це те, що вже траплялося».[83]

Імпліцитні спогади часто вважають «ранніми» спогадами, адже вони зазвичай закладаються у віці до трьох років[84], коли повністю розвивається та частина мозку, яка відповідає за зберігання пам’яті — гіпокамп.[85] Від народження до півторарічного віку у нас домінує права півкуля мозку,[86] яка стрімко росте і вбирає у себе світ через інтуїцію. Права півкуля реагує на музику мови — невербальні аспекти мовлення, тон і ритм, а не зміст, і саме тому на немовлят так заспокійливо діють колискові. З півтора року до трьох років разом із магічним оволодінням мовою відбувається стрибок у розвитку лівої півкулі мозку — більш логічної, аналітичної та лінійної, що сприймає мовлення у вигляді слів і думок.[87] Щоправда, в цей час гіпокамп іще не розвинений, тож усі спогади цього раннього віку залишаються у вашій імпліцитній пам’яті й активізуються упродовж життя без участі свідомої пам’яті чи когнітивного розуміння.

Варто зауважити, що гіпокамп дуже чутливий до стресів: хронічне підвищення рівня гормону стресу — кортизолу — руйнує гіпокамп.[88] Коли відмирають клітини гіпокампу, його структура буквально скорочується, тож нічого дивного, що хронічний стрес погіршує нашу пам’ять і погано впливає на ясність мислення. (Та не впадайте в розпач, клітини гіпокампу можуть відновлюватись. Див. Розділ 15). Ось чому люди, які в дитинстві мали травматичний досвід, часто не пам’ятають навіть пізніших років дитинства, хоча їхні імпліцитні спогади продовжують зберігатися в тілі і мозку, залишаючи їх знерухомленими без усвідомлення причин.

Імпліцитну пам’ять не можна розглянути безпосередньо, однак можна зробити про неї висновки відповідно до наших очікувань щодо себе та щодо інших. Ці спогади формують наші відчуття, в основі яких лежить ранній досвід того, як про нас піклувалися, — наше унікальне сприйняття світу та сприйняття себе у цьому світі, припущення про те, чого можна (або не можна) чекати; ці відчуття настільки природні, що нам здається, що так почувається кожен. Коли Джамар не справлявся зі своєю роботою, він і подумати не міг, аби попросити про допомогу: «Звісно ж, я маю зробити все сам. Якщо я попрошу про допомогу, то буду невдахою. Це було б надто соромно. А хіба не так вважають всі?» (Ну, ні…)

До імпліцитних спогадів не потрапити з боку свідомості, скільки часу не витрачай і скільки зусиль не докладай, адже це спогади про те, що ми пережили, коли ще не вміли говорити і не могли обдумати свій досвід.[89] А от експліцитні спогади, навпаки, часто називають «пізніми», і ми знайомі з ними більше, бо вони виникли після того, як у нас розвинулись мова та свідомість. До них входять «автобіографічні» спогади, які охоплюють історії та розповіді про наше життя, а також спогади, які охоплюють наше знання суспільних норм, обличчя знайомих нам людей та інтелектуальні знання, які ми отримуємо під час навчання в школі та на роботі.[90]

Навіть якщо ви не пам’ятаєте тих моментів своєї історії, що сформували у вас неприємну звичку до втечі, важливо відзначати та приймати реакцію вашого мозку. Щось із вашого минулого зачепили; таке аналізування може дуже допомогти зрозуміти, що це, і навіть якщо ви ніколи не зможете це ідентифікувати, ви все ж можете вжити заходів: наприклад, нагадати собі, що зараз ви тут, у цьому сьогоднішньому моменті, а ваші спогади, пам’ятаєте ви їх чи ні, стосуються минулого. Жах, сором, провина, огида й ненависть до себе — це часто побічні наслідки давніх спогадів. За допомогою мисленнєвих частин вашого мозку ви можете подолати активізацію ваших імпліцитних спогадів, створити альтернативні нейронні ланцюги й змінити свій мозок, даючи собі змогу діяти, а не прокрастинувати через параліч страху.

Велике відкриття № 4: Запрограмовані шукати зв’язок

Коли ви відкладаєте на потім щось, із чим не можете впоратись або що викликає у вас неприємні відчуття, у вас не лише активізуються імпліцитні спогади й сильні відчуття, пов’язані з ними, — ви також вступаєте в боротьбу за те, як ставитися до себе: чи спроможні ви? Чи можете ви мати власну думку? Чи заслуговуєте на любов і повагу?

Дослідження підтверджують, що низька самооцінка сприяє прокрастинації.[91] Ваше сприйняття себе — чи впевнені ви у тому, що здатні досягти успіху, і чи можете цінувати те, ким ви є, — формується з найперших днів життя. Сьогодні відомо, що мозок запрограмований бути «ультрасоціальним»[92]: він буквально росте і розвивається відповідно до того, як на нас реагують люди, котрі дбають про нас. Ми від народження шукаємо зв’язку з іншими: коли дитина бачить обличчя матері, її мозок виділяє хімічні елементи, які дають дитині приємні відчуття і стимулюють подальший ріст мозку.[93] Відкриття «дзеркальних нейронів» дало змогу зрозуміти, чому, коли ми спостерігаємо за тим, як