Читати книгу - "Утопія; Місто Сонця"

Намовляти до розпусти вважається не меншим злочином, ніж перелюбство. Взагалі утопійці при будь-якому ганебному злочині продуманий намір скоїти злочин прирівнюють до самого злочину. Обставина, що не дійшла до злочину, аж ніяк не може виправдовувати того, хто робив заходи для його здійснення.

Полюбляють утопійці блазнів. Ображати їх вважається великою ганьбою, а потішатися їхньою глупотою не забороняється, бо це, думають вони, виходить на добро самим блазням. Якщо хтось настільки поважний і суворий, що його не смішить жодна витівка або жодне смішне слово блазня, то такій людині не слід доручати турботу про нього. Вони бояться, що не буде достатньо піклуватися той, якому блазень не принесе ні користі, ні розвеселить, хоч розважати людей — єдиний його хист.

Насміхатися з бридкості й каліцтва вважається ганьбою та соромом, але не для того, з кого сміються, а для насмішника, тому що безглуздо дорікати кому-небудь за його ваду, якої він не міг уникнути. Не дбати про природну красу є, на думку утопійців, ознакою лінощів і млявості, так само як доказом ганебної безсоромності вважається вдаватися до рум’ян. З досвіду вони знають, що ніколи вродою жінки не здобудуть прихильності чоловіків у такій мірі, як своєю порядністю й скромністю. Щоправда, дехто захоплюється однією тільки вродою, але прив’язати чоловіка може лише доброчесність дружини та її слухняність.

Утопійці не тільки відлякують громадян суворими карами від злочинів, а й заохочують їх до чеснот, призначаючи почесні нагороди. З цією метою вони ставлять на площі статуї видатним мужам, які мали великі заслуги перед державою, на пам’ять про їхні славетні подвиги, а також для того, щоб слава предків правила для нащадків заохоченням і поштовхом до доблесті. Хто обманом хоче здобути яку-небудь посаду, той позбавляється надії на одержання будь-якої.

Живуть поміж собою утопійці дружно, тому що їхні службовці не зарозумілі й не залякують людей, отож їх називають батьками, і вони справді виправдовують цю назву. Їм утопійці виявляють належну пошану, і не доводиться вимагати її насильно. Навіть сам правитель не відрізняється ні розкішним одягом, ні короною; єдиною його відзнакою є жмутик колосків, подібно до того, як відзнакою первосвященика є воскова свічка, яку носять перед ним.

Законів у них дуже мало, бо для народу з таким суспільним ладом вистачає їх якнайменше. Вони навіть не схвалюють становища, яке є в інших народів, де при наявності безлічі томів законів та їхніх тлумачень немає порядку. Самі утопійці вважають украй несправедливим зв’язувати людей такими законами, кількість яких переважає можливість їхнього прочитання і які такі невиразні, щоб хто-небудь міг їх зрозуміти. Мало того, вони зовсім не визнають адвокатів, які хитромудро розглядають справи та вивертливо тлумачать закони[149]. По-їхньому правильним було б, коли кожний сам особисто вів би свою справу і безпосередньо розповів судді те, що намірявся сказати захисникові. Таким чином, буде менше крутійства і легше буде дійти до істини. Поки говоритиме той, кого жоден захисник не навчив лукавства, суддя зможе вміло зважити всі подробиці й допоможе простодушним людям побороти всі викрути хитрунів. Таке становище в судочинстві неможливе в інших народів через наявність купи незвичайно заплутаних законів, а в утопійців кожний тямить у законах. Адже, як я сказав, законів у них обмаль. Крім того, чим простіше тлумачення закону, тим справедливішим вони його вважають.

За їхнім твердженням, закони видаються лише заради того, щоб нагадувати кожному громадянинові про його обов’язки. Тонке тлумачення законів на руку лише дуже небагатьом освіченим, бо тільки небагато можуть їх зрозуміти, в той час як простіший і ясніший смисл законів доступний для всіх. Далі, що стосується простого народу, який становить переважну більшість і найдужче потребує повчання, то йому байдуже — або зовсім не видавати законів, або виданий так тлумачити, що до його смислу можна докопатися лише за допомогою напружених і довготривалих розмірковувань. Простолюдин з його нехитрим розумом не в силі збагнути усіх тонкощів, та й життя йому на це не вистачило б, тому що воно присвячене здобуванню засобів до існування.

Захоплюються оцими їхніми порядками сусідні народи, вільні і незалежні (багатьох з них утопійці колись звільнили від тиранії). Отож ці сусіди звертаються до утопійців з проханням прислати їм службових осіб — одних на рік, інших — на п’ятирічку. Як закінчиться строк, їх з пошаною і похвалою відправляють назад, а з собою знову привозять на батьківщину нових. Звичайно, вдаючись до таких заходів, ці народи виявляють неабияку турботу про свою державу. Якщо її щастя і загибель залежать від вдачі службових осіб, то чи не найрозумніше буде вибирати таких, кого ні за які гроші не можна відвернути від чесного виконання своїх обов’язків? Підкупити утопійських службовців — марна річ, тому що їм незабаром треба повернутися додому. Громадян службові особи не знають і через те вони не можуть діяти під впливом шкідливого упередження чи ворожнечі. Як тільки ці два лиха — приятелізм і корисливість — закоріняться в судах, то негайно підривають усю справедливість — найнадійнішу основу держави. Ті народи, які просять утопійців керувати ними, називаються в них «союзниками», а інших, кого прихилили до себе добродійствами, вони називають «друзями».

Утопійці не зв’язуються з жодним із народів угодами, які інші народи укладають для того, щоб порушити, а потім їх поновити. «Навіщо здалася угода? — питають утопійці.— Хіба природа не досить міцно зв’язує людину з людиною? Невже можна подумати, що той, хто зневажав природний зв’язок, буде зважати на слова угоди?»

До такого висновку вони прийшли головним чином через те, що в країнах тієї частини світу угоди й союзи, укладені між правителями, звичайно дотримуються не особливо чесно. Так, в Європі, переважно в тих її місцевостях, де панує християнська віра й релігія, повага до угод священна і непорушна почасти завдяки справедливості і доброті правителів, почасти через пошану і страх перед панами. Вони як самі не беруть на себе нічого такого, чого не виконали б якнайсумлінніше, так і іншим мирським володарям велять усіма способами додержувати своїх обіцянок, а тих, що ухиляються, напоумляють пастирським осудом і суворістю[150]. Вони цілком слушно вважають величезною ганьбою відсутність вірності угодам у тих людей, які називають себе вірними[151].

А в тому Новому Світі, який екватор відділяє від нашого не стільки відстанню, скільки іншим життям і звичаями, ніхто не довіряє угодам. Чим численнішими і священнішими церемоніями супроводиться укладання угоди, тим швидше її розривають. Річ у тім, що неважко знайти