Читати книгу - "Обережно, тригери"

— І що, так буває завжди?

Хлопчина виглядав спантеличено. Він розгублено оглядав кімнату. Так його можуть вбити, якщо він не буде обережним.

Дванадцятий поплескав його по плечу.

— Ні. Не завжди. Якщо на нас і чекає неприємність, то вона прийде звідти.

Він вказав на двері горища, що розташовувалися вгорі на стелі. Двері були прочинені, і з-за них, наче око, на них глипала темрява.

Хлопчина кивнув. А тоді сказав:

— Скільки в нас часу?

— Взагалі? Може, хвилин десять.

— Є одне питання, на яке мені так і не відповіли на Базі. Сказали, що я сам побачу. Хто вони такі?

Дванадцятий не відповів. У темряві горища над ними щось ледь відчутно змінилося. Він приклав палець до губ, підніс зброю і показав, щоб хлопчина зробив те саме.

Вони клубком скотилися з горища: цементно-сірі та пліснявіло-зелені, гострозубі і швидкі — напрочуд швидкі.

Хлопчина все ще морочився з курком, коли Дванадцятий почав стріляти і поцілив усіх п’ятьох, перш ніж той встиг зробити хоч постріл.

Він глянув уліво. Хлопчина весь тремтів.

— От ти й побачив, — сказав він.

— Гадаю, я мав на увазі, що вони таке?

— Хто, що. Це одне й теж. Вони — ворог. Ворог, який проникає на стиках часу. Зараз, під час передачі, вони попруть повним ходом.

Вони разом спустилися сходами. То був маленький приміський будинок. На кухні за столом, на якому стояла пляшка шампанського, сиділи чоловік і жінка. Здавалося, вони не помічали двох чоловіків у формі, що йшли кімнатою. Жінка взялася наливати шампанське.

Форма хлопчини була свіжою, темно-синього кольору, і виглядала неношеною. Його пісковий роківник, повний блідого піску, звисав з пояса. Форма Дванадцятого була обшарпана та вигоріла, синювато-сірого кольору, залатана там, де раніше її розрізали, розірвали чи пропалили. Вони дійшли до кухонних дверей і…

Лясь!

Обидва опинилися надворі, в лісі, у якихось дуже холодних краях.

— ЛЯГАЙ! — вигукнув Дванадцятий.

Щось гостре пролетіло над їхніми головами і врізалось у дерево позаду.

Хлопчина мовив:

— Мені здавалось, ти казав, що так буває не завжди.

Дванадцятий стенув плечима.

— Звідки вони з’являються?

— З часу, — сказав Дванадцятий. — Вони ховаються за секундами, щоб потім прослизнути.

У лісі поряд із ними прозвучало якесь «тух» — і висока ялиця спалахнула мерехтливим мідно-зеленим полум’ям.

— Де вони?

— Знову над нами. Зазвичай вони зверху або знизу. Вони злетіли, як іскри з бенгальського вогню: гарні, білі та трохи небезпечні.

Хлопчина почав освоюватись. Цього разу вони відкрили вогонь одночасно.

— Вони ввели тебе в курс справи? — запитав Дванадцятий. На землі іскри здавалися менш гарними і значно небезпечнішими.

— Не зовсім. Просто сказали, що це лише на рік.

Дванадцятий на мить спинився, щоб перезарядитись.

Він був сивий і мав шрами.

Хлопчині ледь вистачало віку, щоб тримати зброю.

— Вони казали, що рік тягнутиметься, як ціле життя?

Хлопчина похитав головою. Дванадцятий згадав свої молоді літа, коли форма його була чиста й необпалена. Чи був він колись таким юним? Таким невинним?

Він прикінчив п’ять іскристих демонів. Хлопчина впорався з іншими трьома.

— Отже, це рік боротьби, — промовив хлопчина.

— Від секунди до секунди, — погодився Дванадцятий.

Лясь!

Хвилі врізалися у берег. Було спекотно — такий вже січень у Південній півкулі. І то була ще тільки ніч. У небі над ними нерухомо висіли феєрверки. Дванадцятий поглянув на свій роківник — залишалося ще кілька піщинок. Скоро кінець.

Він уважно оглянув пляж, хвилі та каміння.

— Не бачу, де воно, — промовив він.

— Зате я бачу, — відказав хлопчина.

Із моря, куди він вказав рукою, піднялося щось величезне й неосяжне — зловісна широченна маса з численними клешнями та щупальцями, — і, піднімаючись, воно ревіло.

Дванадцятий схопився за ракетницю і примостив її на плечі. Постріл — і полум’я снаряду розцвіло на тілі істоти.

— Це найбільше, що я досі бачив, — мовив він. — Певно, приберегли найкраще наостанок.

— Агов, — запротестував хлопчина. — Я-то тільки починаю.

І цієї миті воно понеслося на них: махаючи і клацаючи клешнями, шмагаючи щупальцями, відкриваючи і нехотя стуляючи пащеку. Вони побігли вгору піщаним схилом.

Хлопчина біг швидше за Дванадцятого: він був молодим, а у цьому є свої переваги. У Дванадцятого заболіло стегно, він перечепився. Остання піщинка пролітала його роківником, коли щось — як він зрозумів, щупальце — звилося навколо ноги, і він впав додолу.

Глянув угору.

Хлопчина стояв на вершині схилу, ставши на ноги так, як вчили у таборі для новобранців, і тримав ракетницю незнайомої конструкції — певно, винайдену після часів Дванадцятого. Його тягли берегом, пісок дряпав обличчя, і він вже подумки почав прощатися з життям, як тут пролунав глухий постріл і щупальце зірвалося з ноги разом зі створінням, яке полетіло назад у море.

Він перекидався повітрям, коли остання піщинка злетіла і його забрала Північ.

Перед Дванадцятим постало місце, куди відходять старі роки. Чотирнадцятий допоміг йому спуститися з підвищення.

— Як пройшло? — запитала Тисяча дев’ятсот чотирнадцята.

Вона була вбрана у білу спідницю, що сягала підлоги, і довгі білі рукавички.

— Щороку вони дедалі небезпечніші, — сказав Дві тисячі дванадцятий. — Секунди і те, що криється за ними. Але мені сподобався новий хлопчина. Гадаю, з нього буде пуття.

Лютнева історія

Сіре лютневе небо, імлисті білі піски, чорне каміння й навіть море здавалось чорним — наче на монохромному фото, і лише дівчина у жовтому плащі давала світові хоч якийсь колір.

Двадцять років тому стара бабця ходила пляжем за будь-якої погоди. Вона схилялася, вдивлялась у пісок і час від часу згиналася, старанно, щоб підняти камінь й зазирнути під нього. Коли вона перестала приходити, її змінила жінка середнього віку, яку я прийняв за дочку. Вона ходила пляжем вже не з таким ентузіазмом, як її мати. Вже й жінка більше не з’являлась — тепер тут була дівчина.

Вона прямувала до мене. Крім мене в такий туман на пляжі нікого не було. Я виглядав не надто старшим од неї.

— Що ви шукаєте? — вигукнув я.

Вона скривилася.

— Чом це ви думаєте, що я тут щось шукаю?

— Ви приходите сюди щодня.