Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

Вона помацала пальцями рукав Леніниної блузки. Її нігті були чорнющі. – А ці чудові віскозні вельветові шорти! Ти знаєш, дорогенька, я й досі зберігаю мій старий одяг, в якому я прийшла, ховаю його в коробці. Я потім покажу його тобі. Хоч з того ацетату, звісно, нічого, крім дірок, і не залишилося. Але то був такий розкішний білий патронташ... хоч мушу зізнатися, що твоя зелена кулішниця ще краща. Проте не можу сказати, що той пантронташ дуже мені допоміг. – На її очах знову виступили сльози. – Джон, мабуть, тобі вже розповів. Яких я зазнала страждань... і то без жодної грамульки соми. Лише вряди-годи ковточок мескалю, коли його приносив Попе. Попе – це мій знайомий хлопець. Але після того мескалю так зле почуваєшся, а від пейотля тебе починає нудити; до того ж наступного дня ти набагато більше відчуваєш той жахливий сором. А мені було так соромно. Тільки подумай: я, бета, народжую дитину: постав-но себе на моє місце. (Леніна аж здригнулася від такої пропозиції.) Хоч це й не була моя провина, клянуся; бо я й досі не знаю, як це сталося, якщо я виконувала всі Мальтузіанські вправи... ну, знаєш, за номерами, один, два, три, чотири... завжди, присягаюся; та все одно це сталося; ну, а тут, звичайно ж, не було жодних клінік для аборту. До речі, чи є така клініка й досі в Челсі? – поцікавилася вона. Леніна кивнула. – І її досі освітлюють прожекторами по вівторках і п’ятницях? (Леніна знову кивнула.) Яка ж це чудова вежа з рожевого скла! – Бідолашна Лінда піднесла вгору обличчя і захоплено уявила з заплющеними очима цей яскравий образ. – І та річка вночі, – прошепотіла вона. З-під її міцно заплющених повік поволі почали текти сльози. – І вечірні перельоти зі Сток-Поджеса. А тоді гарячі ванни і вібровакуумний масаж... Але там. – Вона важко зітхнула, похитала головою, знову розплющила очі, шморгнула носом, тоді висякалася прямо в пальці й обтерла їх об край своєї накидки. – Ой, вибач мені, – сказала вона, побачивши, як Леніна мимоволі гидливо скривилася. – Я не мала б цього робити. Вибач. Але що має чинити людина, коли тут немає жодних носових хустинок? Я пригадую, як це мене засмучувало, весь цей бруд, нічого стерильного. Коли мене сюди вперше принесли, в мене була жахлива рана на голові. Ти просто не уявляєш, що вони до неї прикладали. Бруд, звичайний бруд. «Цивілізація – це стерилізація», – казала я їм. І «Треба добре ручки мити, часто в туалет ходити», – немовби малим дітям. Але ж вони, звичайно, цього не розуміли. Та й як вони могли? І я врешті-решт просто звикла до цього. Бо ж як можна тримати речі в чистоті, коли навіть гарячої води немає? А подивись на цей одяг. Ця клята вовна зовсім не подібна на ацетат. Її все носиш і носиш. А якщо вона подреться, її треба латати. Але ж я бета; я працювала в запліднювальній кімнаті; ніхто мене такого не вчив. Мене це не обходило. Крім того, було просто непристойно латати одяг. Викидай його, якщо з’явилися дірки, й купуй собі новий. «Що більше латок, то менший достаток». Хіба не так? Латання – це антисуспільна дія. Але тут усе не так. Живеш немов у божевільні. Вони тут усі скажені. – Вона роззирнулася; побачила, що Джон із Бернардом залишили їх і прогулювалися надворі серед усього того пороху і сміття; та все одно вона конфіденційно притишила свій голос і підсунулася так близько до Леніни, котра напружилася й заціпеніла, що від її гидкого віддиху, насиченого ембріональною отрутою, аж затріпотіло волосся понад Леніниними щоками. – Скажімо, – хрипко прошепотіла Лінда, – як вони тут мають одне одного. Маразм, я тобі кажу, суцільний маразм. Ми ж усі належимо одне одному... правда ж? правда? – наполегливо перепитала вона, смикаючи Леніну за рукав. Леніна кивнула відвернутою вбік головою, зробила довго стримуваний віддих, а тоді спромоглася на відносно незагиджений вдих. – Ну, а тут, – вела далі Лінда, – ніхто не має належати більш ніж одній особі. А якщо ти маєш нормальні стосунки з різними людьми, тебе вважають порочною й аморальною. Тебе тоді всі ненавидять і зневажають. Одного разу ціла зграя жінок прийшла і влаштувала мені сцену тільки тому, що мене відвідували їхні чоловіки. Ну, а що ж тут такого? А тоді вони всі накинулися на мене... Ох, це було жахіття. Навіть не хочу тобі про це говорити. – Лінда затулила обличчя долонями і здригнулася. – Ці тутешні жінки такі знавіснілі. Скажені, шалені й жорстокі. І їм, звичайно, нічого не відомо про Мальтузіанські вправи, пляшки, декантування й таке інше. Тому вони постійно народжують дітей... як сучки. Це так огидно. А тоді уявити, що я... О, Форде, Форде, Форде! Але мені так допомагав Джон. Не знаю, що б я робила без нього. Хоч його так засмутило, коли один чоловік... Ще коли він був маленьким хлопчиком. Одного разу (хоч він тоді вже був доросліший) він намагався вбити бідолашного Вайгусіву... чи то був Попе?... лише тому, що я інколи мала з ними стосунки. Бо мені ніколи не вдавалося переконати його в тому, що так і мають робити всі цивілізовані люди. Божевілля заразне, ось що я думаю. А Джон, здається, підхопив цю заразу від індіанців. Бо ж він постійно перебував серед них. Хоч вони і ставилися до нього по-свинськи й не дозволяли йому робити те, що роблять інші хлопці. Що було й непогано, бо я могла тоді його хоч трошки зумовлювати належним чином. Хоч ти навіть уявити собі не можеш, як це було важко. Ми стільки всього не знаємо; хоч мені й не потрібно було це знати. Тобто якщо дитина запитує, як працює гелікоптер або хто створив цей світ... ну, що ж ти можеш відповісти, якщо ти бета, яка працює в запліднювальній кімнаті? Що ти можеш відповісти?

РОЗДІЛ 8

Надворі Бернард і Джон поволі прогулювалися серед куряви і сміття.

— Мені так важко це все усвідомити, – казав Бернард, – скласти докупи. Таке враження, що ми жили на різних планетах, у різні віки. Матір, і весь цей бруд, боги, старість, хвороби... – Він похитав головою. – Це просто незбагненно. Ніколи цього не зрозумію, хіба що ти поясниш.

— Поясню що?

— Ось це. – Він показав