Читати книгу - "Обитель героїв"

— Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…

«Хвала Вічному Мандрівцеві!» — мало не підвів риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення історії про багатородну молочницю Колодзябчик.

— А на похороні, значить, візьми небіжчиця та встань із домовини. Хо-хо-хо! Її закопують, а вона встає. Потіха! Люд весь урозсип, хто сміливіший, осику на кілки рубає… Нічого, обійшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, — здоровань вимовляв прізвище триклятої молочниці зі смаком, по-дитячому присвистуючи на середині. — Спала вона, от і все!

Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.

— У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!

— Летаргія, — виправив барон. — Довгий сон, схожий на смерть.

— Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік — п’яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам’ятає, скільки років, не пам’ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п’янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив — нє, все одно не пам’ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.

Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.

Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.

— Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.

— Неодмінно, братику! — погодився Конрад.

І ввійшов до камінної зали за Кошем Малим.

* * *

— Як ви й просили, бароне, ми оглянули речі. Ключі на столику при вході. Апартаменти ми, звісно, замкнули.

— Ціную вашу допомогу!

Конрад вклонився й легким рухом переправив ключі зі столика до власної кишені. Заодно оцінив передбачливість графа: Рівердейл сів у наймасивніше крісло, на безпечній відстані від усього, що б’ється.

— З люб’язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один — і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?

— Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.

— Чому?

— Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха — злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері — теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з’явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.

— Ваші напої, добродії!

У залі з’явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням — кухоль пива з шапкою піни, олов’яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.

Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.

Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.

— А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! — злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. — Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!

Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою — гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!

Природна сварливість причин не шукає.

— Даруйте, пані! Вмить скип’ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?

— Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.

— Як і його сіятельству, — задоволено кивнув Трепчик.

Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:

— У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…

Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.

— Отже, пані та панове, почнемо. Прошу вас, графе.

Рівердейл замислено погладив борідку, збираючись із думками.

— Знаєте, бароне, нічого особливо примітного в речах онука я не знайшов. Крім дріб’язку. Два клинки, палаш і дага здалися мені… Як би це точніше висловитися? Повірте, Джеймс чудово знається на зброї. А ці клинки… Флорингенська сталь, ділянки нешліфованої окалини… Візерунок «криптомерія»… Можу лише припустити, що внук неабияк витратився на шляху Добра, якщо зважився придбати подібну… Е-е-е… зброю. Ой, даруйте, хазяїн приніс надто повний келих!

— Дякую вам. Містрис Форзац? Ви нічого не хочете сказати?

Брюнетка немов опам’яталася. Відсутній вираз на мить покинув її гарне, але малорухоме обличчя.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Впевнена.

І містрис Форзац знову втратила всякий інтерес до того, що відбувалося.

— Дякую вам. Негативний результат — теж результат.

Конрад старанно дотримувався ввічливої незворушності.

Хоча бесіда із цією пані — задоволення із сумнівних. А вже до баби звертатися не хотілося й поготів. На жаль, життя виткане не з самих лише приємностей.

— Що скажете ви, пані?

— Що скажу, що скажу! Не можна перед походом обнови купувати. Прикмета погана. Казала Лайзочці! — баба схлипнула басом. — Новісіньке в неї все, от що я вам скажу!

Барон не вважав себе знавцем жіночих туалетів, але відрізнити нову річ від ношеної міг. Він добре пам’ятав, що в гардеробі Лайзи Вертенни були не тільки нові речі. Проте викривати брехню Аглаї Вертенни, випадкову чи навмисну, роздумав. Аби уникнути скандалу.

— Прийміть мою подяку. За добровільну допомогу слідству.

— А я?!

Про рудого здорованя Конрад, власне, встиг забути — і, як з’ясувалося, даремно.

— Слухай, світлосте… А як же я?! Я допомогти хочу! Що як із Агнешчиних ганчірок котрусь поцупили? Я окатий! Ти не мовчи, світлосте, га? Ти ключа давай…

Ображений гомолюпус вийшов на полювання. Тепер не відчепиться. Порившись у кишені, барон знайшов потрібний ключ і кинув його Кошу.

— Біла сторона, шостий номер. Двері не переплутай, окатий!

Наступні п’ять хвилин вони мовчали.

Цей час обер-квізитор витратив, розмірковуючи про листа, схованого за обшлагом рукава. Виходило, що за відсутності барона хтось проник у його покої та залишив там листа. Замки, як Конрад встиг переконатися, у готелі благенькі. Втім, невідомий міг і через віконце влізти. Поінформованість доброзичливця вражала:

«…необачно вступив до горезвісного Ордену Зорі, ставши на шлях трагічної загибелі. Однак Вам, як близькому родичеві загиблого…»

Таємничий гість знав, що квестори загинули. Не поранені, викрадені, пропали безвісти — загинули. Якщо виключити версію, що листа підкинуто спільником нічних зловмисників, що залишається?