Читати книгу - "Таємниця катакомб"

Ленсман наморщив чоло. Інформаційний центр біля ставкірки? Що ж там красти? О десятій годині ранку? Грошей вони не тримають, а археологічні експонати не мають аж надто високої цінності на ринку. Сигналізацію встановили більше з огляду на можливі бешкети.

Ленсман глянув на годинник. Вісім хвилин на одинадцяту. Їхати до церкви двадцять пять-тридцять хвилин. Мінімум чверть години, якщо ввімкнути сирени й мигалки. З іншого боку, потайний тривожний сигнал хтось міг натиснути помилково. Буває ж таке. Не зриватись же отак відразу… Спершу ленсман вирішив зателефонувати до інфоцентру й про всяк випадок перевірити ситуацію.

V

Повільно, дуже повільно Робертова мама піднімала руку до внутрішньої кишеньки куртки. Там лежав мобільник, якого не завважили ченці. Рука ковзнула всередину. Пальці обхопили телефон. Тоненький iPhone.

Звісно, для розблокування треба набирати код. Але телефон мав ще окремий «ґудзик» для екстреного дзвінка — у самому низу екрану, ліворуч. У критичних випадках мобільник не конче було розблоковувати.

Не зводячи погляду з ченців, мама вийняла телефон з кишені. Один чернець усе ще сидів, схилившись над ноутбуком. Другий читав Біблію.

Робертова мама крадькома глянула на екран. Увімкнула телефон. Вимкнула звук.

ВІДКРИТИ.

Великим пальцем перевела стрілку на екрані праворуч.

НАБРАТИ КОД.

Але ж код не треба набирати. Вона натиснула «ґудзик» екстреного дзвінка.

На екрані з’явилася клавіатура.

Мама ковзнула очима від ченця за ноутбуком до ченця з Біблією. Той начеб відчув її погляд, раптом підвів голову від Біблії. Мама завмерла. Але чернець не помітив телефону в її долоні, схованій за литкою, і знову заглибився у читання.

Мама скосувала очі вниз. Провела великим пальцем по екрану ліворуч.

1

Секунду почекала, знову торкнулася «клавіші».

1

Затамувала подих. Ченці нічого не помічали. Палець ковзнув далі праворуч.

2

Ось так:

112

Виклик поліції.

Тепер питання, як повідомити про біду. Вона ж не могла піднести телефон до вуха. Залишалось хіба сподіватися, що на іншому боці слухавку взяв поліцейський.

— Please! — гукнула мама Роберта. — Будь ласка!

Обидва ченці глянули на неї. Здивовано.

— Why are you holding us hostage? — запитала мама. — Навіщо ви взяли нас заручниками?

Звісно ж, вона зверталася не до ченців, а до поліції. Однак змушена була висловлюватися так, щоб ченці ні про що не здогадалися.

Чоловіки мовчали. Лише непорозуміло витріщалися на неї.

— Why? — майже закричала жінка. Вона грала розпач. Та, зрештою, і була в розпачі.

— Quiet! — гостро сказав один з ченців. — Мовчати!

— I don't understand why are we here… — Робертова мама проказала назву готелю й номер кімнати… — Why have you kidnapped us?

— Be quiet! — гаркнув чернець.

— Роберт! Мій син! — мама виразно вимовляла кожне слово. — Нащо ви повезли мого сина до Бурґюннської ставкірки?

— SHUT UP!

VI

Інфоцентр не відповідав. Ленсман зітхнув. Він не мав вибору. Треба брати ноги в руки й їхати в Бурґюнн, перевірити, чи все там гаразд. Він мав купу значно важливіших справ, аніж прогулянка до Бурґюнна. Однак тривожний виклик — це тривожний виклик. Він знав, що десь там, поблизу, чергував поліцейський патруль, але не хотів зривати їх з місця через якесь, вочевидь, помилкове спрацювання сигналізації.

Ленсман вже виходив з кабінету, коли задзвонив телефон.

День заповідався нівроку…

Телефонували з центрального оперативного пульта поліції в Осло. Загін спеціального призначення саме прямував до одного з готелів столиці, де, імовірно, утримували заручників. Одна з заручниць повідомила також про факт викрадення свого сина, якого повезли до Бурґюннської ставкірки. Усі сили з навколишніх відділень поліції у Вестланні просять про допомогу. Ленсманові доручають взяти поліцейських, які перебувають у його розпорядженні, прибути на місце і з’ясувати ситуацію.

VII

Лючіо благоговійно підняв прикрасу до світла.

Інші ченці щось тихо бурмотіли, хрестячись.

— Ave Maria! — вигукнув Лючіо.

— Алілуя!— відповіли хором ченці.

«Тепер вони мають обидві прикраси», — подумав Роберт.

Він не до кінця усвідомлював, чим це може загрожувати. У кожному разі, не помічав ніяких ознак наближення Судного дня.

Принаймні поки що.

Лючіо заховав фетрову підкладку з прикрасою на грудях і кивнув решті забиратися геть. Вони вибігли з інформаційного центру, ледь не розкидавши на всі боки розгублених японських туристів, які саме заходили. Двоє ченців буквально волочили Роберта за собою.

Вони застрибнули в мікроавтобус і рвонули з місця, вихопилися на головне шосе й помчали в керунку Осло.

* * *

«Цікаво, куди далі покотиться світ, якщо його кінець так і не настане?» — подумав Роберт.

Вони проминули автобусну зупинку і розвалену молочну рампу, де колись виставляли бідони з молоком, за якими приїжджали цистерни-молочарні. На одному хутірському подвір’ї завівся трактор, дав задній хід і під’їхав до причепа, навантаженого землею. Віддалік, за парканом, паслися кілька корів.

«Для усіх навколо день триває, як завжди, — думав Роберт. — Їм не треба нічого боятися. Вони роблять справи, які треба зробити, — нині те саме, що й учора».

Мікроавтобус обігнав автофургон-кемпінг.

«Ми їдемо надто швидко, — майнуло в голові Роберта. — Щонайменше 150 кілометрів на годину».

Трохи далі, на пологому підйомі, мікроавтобус, додавши газу, почав обганяти фуру. Назустріч з-за повороту вигулькнув поштовий фургон, заблимав фарами. Валентино перемкнув передачу, рвонув уперед і ледве встиг ускочити на свою смугу перед фурою. Поштовий автомобіль люто засигналив.

В автобусі ніхто не зронив ні слова.

Роберт так боявся, що страх перемінився у занімілу апатію.

«Хай би ми розбилися і загинули, — подумав Роберт. — Принаймні все скінчилось би».

Валентино занепокоєно глянув в дзеркало огляду. Перемкнув передачу. Ще більше додав газу. Роберт оглянувся.

За кілька сотень метрів позаду блимали сині мигалки.

Поліція!

VIII

Ув’язнена в готельному номері в Осло Робертова мама потроху втрачала надію.

Нічого не відбувалося.

Можливо, дзвінок на номер 112 зірвався. Можливо, там не почули її, коли вона почала кричати на ченців.

Можливо, подумали, що хтось так хуліганить.

IX

Серце Роберта голосно гупало в грудях.

Мікроавтобус на шаленій швидкості обігнав два легкові автомобілі й одну вантажівку. Потім — мотоцикл з коляскою.

Поліцейське авто позаду запалило в Робертові надію. А з надією повернувся страх.

Десь за кілометр чи два поліція почала їх наздоганяти. Роберт уже розрізняв обличчя полісменів. Сині мигалки блимали, як спалахи. Сирена завивала.

Валентино проскочив повз автофургон перед черговим закрутом. Водій фургону не завважив поліцейське авто й не пропустив його. Мікроавтобус відірвався від переслідування на кілька сотень метрів. Наприкінці затяжного, пологого повороту вони звернули з шосе на майже зарослу деревами вузьку ґрунтову дорогу.

Зі звуку сирени Роберт збагнув, що поліція їх не помітила й