Читати книгу - "Лицар Відображень"

один з давніх коханців моєї матері. Крім того, він вважався одним із самих нещадних людей при Дворі, які володіють мечем. Довгі роки його нав'язливою ідеєю було вбити мого батька, Бенедикта або Еріка. На своє нещастя, він зустрівся з Корвін, як раз коли тато поспішав, і вони так і не схрестили мечі. Замість цього тато обдурив його і вбив у двобої, який, по-моєму, строго кажучи не можна було вважати чесним. Але тут все о'кей. Він ніколи особливо не подобався мені.

— Борель, ти мертвий. Ти знаєш ти це? — Сказав я йому. — Ти тільки привид людини, якою був у той день, коли пройшов Логрус. У реальному Світ лорда Бореля більше немає. Хочеш знати, чому? Тому що в день Битви за Падіння Лабіринту Корвін убив тебе.

— Брешеш, маленький засранець! — Сказав він.

— Е-е, ні, — втрутився Юрт. — Ти помер, будь спокійний. Як я чув, тебе проткнули. Хоча я не знав, що це зробив Корвін.

— Корвін, — сказав я.

Він відвів очі і стало помітно, як м'язи на його щелепи здуваються і розслабляються.

— А тут що, загробний світ? — Запитав він згодом, все ще не дивлячись на нас.

— По-моєму, можна і так сказати, — відгукнувся я.

— А тут можна ще раз померти?

— Напевно, — сказав я.

— А це що? — Він раптом опустив очі і я простежив, куди він дивиться. Біля нас на льоду щось лежало. Я ступив туди.

— Рука, — відповів я. — Схоже, людська.

— Що вона тут робить? — Запитав Юрт, який підійшов і штовхнув її.

Те, як рука ворухнулася, показало, що вона не просто лежить, а, швидше, висовується з льоду. Фактично, вона сіпнулася, і після того, як Юрт брикнув її, ще кілька секунд продовжувала судорожно згинатися. Потім трохи віддалік я помітив ще щось, схоже на ногу, далі — плече з передпліччям, кисть руки…

— Якийсь канібальський морозильник, — припустив я.

Юрт хихикнув.

— Тоді і ви мертві, — заявив Борель.

— Нє-а, — відповів я. — Я справжній. Просто йду мимо, прямуючи в містечко покраще цього.

— А Юрт?

— Юрт і фізично, і теологічно являє собою цікаву проблему, — пояснив я. — Він насолоджується тим, що знаходиться в двох місцях одночасно.

— Не сказав би, що насолоджуюся цим, — зауважив Юрт. — Але, враховуючи, яка альтернатива, напевно, я радий, що я тут.

— Ось приклад оптимістичного мислення, яке за багато років дало Двору стільки чудес, — оголосив я.

Юрт знову хихикнув.

Пролунав той схожий на зітхання металевий звук, який нелегко забути. Я знав, що, швидше за все, не встигну витягнути меч і вчасно відбити удар, якщо Борель захоче проткнути мене ззаду. З іншого боку; якщо справа стосувалася людиновбивства, він дотримувався всіх дрібниць протоколу і дуже цим пишався. Борель завжди вів чесну гру, тому що був дуже хороший фехтувальник, що все одно ніколи не програвав. А може, він прагнув мати хорошу репутацію. Я негайно підняв обидві руки, щоб вивести його з себе, зробивши вигляд, ніби він загрожує мені з тилу.

— Залишатися невидимим, Факір. Коли я обернуся і хлопну по зап'ястку вперед. Дістанеш ДО НЬОГО, притиснешся поповзеш і доберешся до горла. А там знаєш, що робити.

— Йде, бос, — відповів він.

— Мерль, витягни меча і обернися.

— По-моєму, це звучить не дуже-то по спортивному, Борель, — відповів я.

— Ти смієш звинувачувати мене в порушенні пристойності? — Сказав він.

— Поки я не знаю, що в тебе на думці, сказати важко, — відповів я.

— Тоді витягни меча і обернися.

— Обертаюся, — сказав я, — але не доторкаюся до меча.

Я швидко обернувся, ляснувши себе по лівому зап'ястку, і відчув, як Факір покидає його. При цьому мої ноги ковзнули вперед — від занадто швидкого повороту на дуже гладкому крижаному п'ятачку. Втримавшись на ногах, я відчув, як переді мною з'явилася тінь. Піднявши очі, дюймах в шести від свого правого ока я побачив вістря меча Бореля.

— Повільно піднімися, — сказав він, і я підкорився.

— Тепер витягуй меч, — сказав Борель.

— А якщо я відмовлюся? — Запитав я, пробуючи виграти час.

— Те доведеш, що негідний вважатися джентльменом, а я поступлю відповідно до цього.

— Тобто все одно нападеш? — Запитав я.

— Правила це дозволяють.

— Пішов ти зі своїми правилами, — відповів я, прибираючи праву ногу за ліву та відскакуючи назад, потім витягнув меч і зайняв оборонну позицію.

Борель миттю кинувся на мене. Я продовжував відступати, заднім ходом минувши велику крижану брилу, з-за якої він з'явився. Не було ніякого бажання зупинятися і обмінюватися з ним ударами, особливо тепер, коли стало ясно, з якою швидкістю він атакує. Поки я відступав, парирувати удари було куди легше. Але з моїм мечем щось не так. Швидко оглянувши його, я зрозумів, у чому справа. Меч був не мій.

У блискучому світлі, що виходила від доріжки і відбивалася від льоду, на клинку виднілася інкрустована спіраль. Мені був відомий лише один такий меч, і зовсім недавно я бачив його в руках того, хто міг виявитися моїм батьком. Переді мною миготів Грейсвандір. Я відчув, що посміхаюся іронії ситуації. Справжнього лорда Бореля вбили саме ці мечем.

— Посміхаєшся власному боягузтву? — Запитав він. — Зупинись і прийми бій, паскудник!

Немов у відповідь на його пропозицію я відчув, що мій відступ у тил призупинився. Кинувши вниз швидкий погляд, я не був прохромлений наскрізь, а по виразу обличчя нападника зрозумів, що щось подібне сталося і з ним.

Кілька стирчачих з льоду рук вхопили нас за кісточки і міцно тримали на одному місці. Тепер настала черга Бореля посміхатися, тому що, хоча він і не міг зробити випад, відступати я більше не міг.

Його клинок майнув передi мною, як блискавка, я парирував «ін кварті» і атакував «ін Сиксте». Він відбив удар і зробив відволікаючий випад. Потім знову «ін кварті» і нова атака. Удар у відповідь. Він відбив «ін Сиксте»… Ні, це був обманний рух. Ще один. Удар…

Щось біле і тверде вилетіло у нього з-за плеча і вдарило мене в лоб. Я відлетів назад, хоча руки, які чіплялися, не дали мені впасти. Насправді відхилився я вдало, інакше Борель, зробивши випад, проткнув би мені печінку. Коли коліна в мене підігнулися, я мимоволі викинув руку вперед, — а може, це чари, що жили, за чутками, в Грейсвандір, смикнули її туди. Навіть не дивлячись у той бік, я відчув, що клинок у щось потрапив і почув, як Борель здивовано замичав, а потім пробурмотів лайку. Тоді стало чути, що і Юрт вилаявся. Його я не бачив.

Потім, тільки я зігнув ноги, відновлюючи рівновагу, і почав підніматися, тримаючись за