Читати книгу - "Лицар Відображень"

— Ти перевершив мене майстерністю! — Викрикнув він.

Я знизав плечима.

— Але ж це не зимові Олімпійські Ігри, — сказав я.

Він перехопив меч, жбурнув в мене, і тут же розчинився, перетворившись на стовп іскорок, понісся наверх і там зник.

Я відбив меч, той пройшов зліва від мене, встромився у лід і стирчав там, тремтячи, як якась скандинавська версія легенд про Артура. Юрт рвонувся до мене, стусанами відкинув тримаючі мене за щиколотки руки, і дивлячись на мій лоб, примружився.

Я відчув, як на мене щось впало.

— Вибачте, бос. Я потрапив йому на коліно. До того часу, як я дістався до горла, він вже горів, — сказав Факір.

— Все добре, що добре закінчується, — відповів я. — Ти не обпікся часом?

— Я навіть не відчув жари.

— Я потрапив у тебе шматком льоду, вибач, — сказав Юрт. — Я цілився в Бореля.

Я пішов геть від усіяної руками рівнини, тримаючи шлях назад до стежки.

— Побічно це допомогло, — сказав я, але вдячності не відчував. Як знати, в кого він цілив насправді? Я ще раз оглянувся: кілька рук — тих, що отримали від Юрта стусани, — показували нам палець.

Як у мене виявився Грейсвандір? Вплинула б інша зброя на Логрусів привид так само? Тоді що ж, сюди мене дійсно притягнув батько? Може, він вирішив, що мені потрібна додаткова перевага і його клинок зможе її забезпечити? Хотілося думати саме так, вірити, що він — не просто примара Лабіринту. А якщо так, то незрозуміло, яка його роль. Що він може знати про все це? І на чиїй стороні він може бути?

Поки ми йшли по стежці, вітер ущух, а з льоду стирчали тільки руки, які тримали смолоскипи, які далеко висвітлювали нам шлях, так, що видно було підніжок крутого насипу. Ми перетнули цей застиглий край, але більше нічого поганого не сталося.

— Судячи з того, що мені розповів ти і що я побачив, — сказав Юрт, — враження таке, що цю подорож влаштував Лабіринт, а Логрус намагається прокомпостувати твій квиток.

І відразу лід тріснув у кількох місцях. З обох боків звідусіль до нас побігли тріщини, але, наблизившись до стежки, зменшили швидкість. Тут я в перший раз помітив, що вона піднялася над рівниною. Тепер у нас під ногами було щось подібне дамби, а лід по обидва боки від неї ламався, не заподіюючи нам ніякої шкоди.

— Ось, наприклад, — зауважив Юрт, вказуючи на це. — До речі, а як ти влип у такі неприємності?

— Все почалося з тридцятого квітня, — почав я.

7

Ми дісталися до стіни і почали підйом, а руки, хоч і не всі, схоже, махали нам на прощання. Юрт показав їм носа.

— Чи можеш ти звинувачувати мене в тому, що я хочу втекти звідси? — Запитав він.

— Анітрохи, — запевнив я.

— Якщо переливання, яке ти мені зробив, дійсно вивело мене з-під контролю Логруса, то я можу залишатися тут, скільки завгодно?

— Цілком імовірно.

— От тому ти повинен розуміти, що лід я кинув в Бореля, а не в тебе. Ти міркуєш краще, ніж він, і, можливо, зумієш знайти вихід звідси, але він до того ж теж був творінням Логруса і його полум'я могло б не вистачити, якщо б виникла потреба.

— Мені це теж приходило в голову, — сказав я, промовчавши про здогад щодо можливості вийти звідси, щоб зберегти незалежність. — До чого це ти хилиш?

— Намагаюся пояснити, що надам тобі будь-яку допомогу, яка буде потрібна — тільки не залишай мене тут, коли будеш іти. Я знаю, колись ми ніколи не ладнали, але, якщо ти не проти, хотілося б залишити це до кращих часів.

— Я завжди був за, — сказав я. — Це ти починав всі бійки і постійно забезпечував мені неприємності.

Він посміхнувся.

— Ніколи я цього не робив і ніколи більше не зроблю, — повідомив він. — Так, о'кей, ти правий. Я не любив тебе, і, може статися, не люблю до цих пір. Але раз ми потрібні один одному для такої справи, я не підведу.

— Наскільки я зрозумів, я потрібен тобі куди більше, ніж ти мені.

— З цим важко сперечатися, і я не можу змусити тебе довіряти мені, — сказав він. — Хотів би я зуміти зробити це.

Перш, ніж Юрт заговорив знову, ми подолали ще частину підйому, і я відчув, що повітря вже трохи потеплішало. Потім, нарешті, він продовжив:

— Глянь-но на стан справ от під таким кутом: я схожий на твого брата Юрта і дуже схожий на того, ким він був колись — схожий, але не ідентичний. З часу нашої гонки різниця між нами росте. Ситуація, в якій я перебуваю, єдина у своєму роді, а з тих пір, як я отримав самостійність, я не переставав міркувати. Справжній Юрт знає те, що мені невідомо і володіє силами, якими я не володію. Але все, що зберігалося в його пам'яті аж до того дня, коли він пройшов Логрус, зі мною, і щодо того, що він думає, я — другий за величиною фахівець. Якщо зараз він так небезпечний, як ти кажеш, то я тобі не заважатиму, коли потрібно буде здогадатися, що в нього на думці.

— Щось у цьому є, — визнав я. — Якщо тільки, зрозуміло, ви з ним не заспіваєте разом.

Юрт похитав головою.

— Він не стане довіряти мені, — сказав він, — а я — йому. Ми обидва знаємо, що так краще. Справа в самоаналізі, розумієш?

— Значить, не варто довіряти вам обом.

— Ага, напевно, так, — сказав він.

— Ну так з чого це я повинен вірити тобі?

— Зараз — тому, що діватися мені нікуди. Потім — тому що я опинюся таким до чортиків корисним.

Ми піднімалися ще кілька хвилин, і я сказав:

— У тобі мене найбільше турбує те, що Юрт пройшов Логрус зовсім не так давно. Будь ти одним з варіантів мого родича, якого я терпіти не можу, тільки постарше і пом'якше… Але ти — зовсім свіжа модель. Що стосується розбіжності з оригіналом, незрозуміло, як різниця могла стати такою великою за такий короткий час.

Він знизав плечима.

— Що я можу сказати нового? — Запитав він. — Давай тоді спілкуватися тільки з позицій сили та власних інтересів.

Я посміхнувся. Ми обоє знали, що як не крути, інакше бути не могло. Але бесіда