Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

— Це мій небіж, — ввічливо сказав чужинець писареві й тицьнув йому в руку кілька срібняків, — це мій небіж, і поки що він погано розуміє німецьку. Він щойно якраз вилаявся на своєму рідному діалекті з приводу затримки.

— Ну, коли вже це ваш небіж, — відповів писар, — то хай собі їде без паспорта. Певно, він проживатиме у вас?

— Звісно, — сказав приїжджий, — і, мабуть, пробуде тут досить довго.

У писаря не було більше заперечень, і гість зі своїм небожем перетнули межі містечка. Проте бургомістр, а з ним і все місто мали серце на писаря. Як-не-як той міг би принаймні запам'ятати кілька слів, сказаних мовою небожа. Тоді всі дізналися б, з якої країни були дядько з небожем. Писар запевняв, ніби він розмовляв ні французькою, ні італійською, а радше англійською; він ніби зимував на кожному слові, і, якщо він не помиляється, хлопець буркнув щось на кшталт: «Goddamn![11]». Так писар і сам виплутався з біди, і юнака наділив національністю. Тепер у містечку тільки й мови було про молодого англійця.

А проте, юнак і собі не з'являвся ні в кегельбані, ні в пивничці; натомість він, щоправда, в інший спосіб, рясно живив плітки. Так, нині раз по раз у зазвичай такій тихій квартирі чужинця зненацька зчинялися страшні крики і метушня, ось чому люди, задерши голови, юрмилися перед будинком. Молодий англієць, у червоному фраку і зелених штанях, розкошланий і страшний, гасав як оглашенний по всіх кімнатах од вікна до вікна, а його дядько у червоному шлафроці[12] ганявся за ним із канчуком; найчастіше влучити йому не вдавалося, але кілька разів роззявам, які стовбичили перед будинком, здалося, ніби він зачепив хлопця, і вони чули тужливий, переляканий стогін і клацання батога. Містечкові пані взяли близько до серця таку дядькову невихованість і врешті-решт попросили бургомістра втрутитися в цю справу. Він послав чужинцеві записку, в якій, вживаючи доволі різкі вислови, засуджував його за таку нечемність і погрожував, якщо такі сцени триватимуть і далі, взяти молоду людину під свій захист.

Проте як бургомістр здивувався, коли, вперше за десять років, у нього вдома з'явився чужинець! Той виправдовував свою поведінку особливими обов'язками, які поклали на нього батьки хлопця, доручивши йому виховання небожа. Загалом, це розумний, тямущий хлопець, запевняв він, але мови даються йому важко; він же від щирого серця хоче навчити небожа вільно розмовляти німецькою, щоб згодом зважитись і ввести його в грюнвізельське товариство; тим часом мову цю він опановує на превелику силу, тож частенько не залишається нічого іншого крім як добряче його відбатожити. Бургомістр був цілком задоволений його поясненнями і ввечері в пивниці розводився про те, що рідко зустрічав людину таку освічену й ґречну, як цей чужинець. «Шкода тільки, що він так мало буває в товаристві, — докинув він, — але щойно його небіж навчиться трішки розмовляти німецькою, він, я вважаю, часто відвідуватиме мої журфікси[13]».

Цього було досить, щоб товариство в корені змінило свою думку. Про чужинця тепер відгукувалися як про людину чемну, прагнули з ним заприязнитись і вважали звичайною річчю, коли в тихій домівці час від часу здіймався страшний крик. «Він викладає племінникові німецьку мову», — говорили грюнвізельці і йшли своєю дорогою. До кінця третього місяця навчання німецької мови начебто закінчилося: дядечко взявся тепер за наступний рівень. У місті жив кволий старий француз, який учив молодь танцювати. Чужинець покликав його і запропонував давати уроки його небожеві. Він натякнув на те, що хоча той і має шпичку в носі[14], але, що стосується танців, вирізняється примхливою вдачею. Він уже брав уроки в іншого танцмейстера, і той навчив його таким ризикованим антраша[15], що виступати з ними в компанії незручно; саме тому небіж вважає себе майстерним танцюристом, хоча в його танцях немає навіть найменшої схожості на вальс або галоп (це, о пане мій, танці, що їх танцюють у мене на батьківщині), немає навіть схожості на екосез[16] або франсез[17]. Утім, чужинець обіцяв по талеру за урок, і танцмейстер радо зголосився взятися за навчання норовливого хлопця.

Француз запевняв потім «по секрету», що досі не бачив такої чудасії, якою були ті уроки танців. Небіж, височенький стрункий хлопець, мабуть, хіба що трішки коротконогий, завжди приходив на урок ретельно закучерявлений, у червоному фраку, широких зелених штанях і білих лайкових рукавичках. Говорив він мало і з іноземним акцентом; спочатку був доволі доброзичливий і тямущий, а тоді зненацька починав викривлятися і стрибати, виробляв відважні піруети і викидав такі антраша, що танцмейстер втрачав голову. Коли ж учитель пробував його напоумити, той стягував з ніг витончені туфлі, запускав ними французові просто в голову і за мить уже стрибав по всій кімнаті на чотирьох. Зачувши шум, вибігав із спальні старий дядько в широкому червоному шлафроці, в золотому паперовому ковпаку на голові й не надто ніжно гладив племінника канчуком по спині. Тоді небіж вибухав гучним виттям, залазив на столи і шафи, навіть на віконні карнизи і говорив чужою, незрозумілою мовою. Втім, старий у червоному шлафроці не здавався, стягував його за ногу, щосили лупив і пряжкою тугіше стягував йому шийну хусточку, після чого племінник щоразу вертався до звичної порядності і ґречності, і урок танців тривав без проблем.

А проте, коли танцмейстер настільки вишколив свого вихованця, що можна було запросити на урок музиканта, племінник ніби переродився. Підрядили скрипаля з міського оркестру й посадили його на стіл. Танцмейстер удавав із себе даму, для чого дядечко нарядив його в шовкову спідницю та індійську шаль. Племінник запрошував його і брався з ним танцювати й вальсувати; а танцюристом він був невтомним, завзятим, не випускав учителя зі своїх довгих рук, хоч би скільки той охав і кричав, і танцювати доводилося до упаду або доти, поки рука музиканта не відмовлялася водити смичком. Танцмейстера ці уроки ледве не звели в могилу, але талер, що його він акуратно одержував щоразу як плату, і гарне вино, яким пригощав його чужинець, робили свою справу, і він знову приходив на урок, хоча напередодні присягався, що ногою не переступить поріг жодного будинку.

Та грюнвізельці дивилися на цю справу зовсім не так, як француз. Вони вважали, що в парубка чимало задатків для світського способу життя, а дамам бракувало кавалерів, отож вони тішилися, що до зимового сезону матимуть такого бравого танцюриста.

Якось уранці служниці, повернувшись із базару, сповістили своїх панів про надзвичайну