Читати книгу - "Загублена історія втраченої держави"

вугільних та металургійних магнатів країни. У статті «Теперішнє та майбутнє російської промисловості», зокрема, відзначалося: «російська промисловість перебуває в теперішньому часі в стані повної руїни та розкладу…». Причинами такого стану справ називалися війна, амортизація обладнання, а також те, що «стихійний та руйнівний початок в революції ще не поступився місцем органічному творчому початку». Висновки робилися такі: по-перше, існуючий апарат контролю та керівництва промисловою діяльністю є неефективним; по-друге, «здійснення соціалістичних методів лікування нашої промислової кризи означає невідворотність загибелі всієї російської промисловості»[255]. Але попри всі, навіть самі розумні висновки кваліфікованих експертів, ситуація розвивалася вже неконтрольовано: наростали процеси руйнації єдиного економічного, територіального та адміністративно-управлінського просторів, системи грошового обігу, витіснення його натуральним обміном, лавоподібно скорочувалося виробництво та збільшувалося безробіття, критично підвищився градус соціальної напруги в суспільстві.

Зміни у соціальній структурі населення

Упродовж Першої свiтової вiйни соціальна структура населення південно-західних губерній, насамперед найманих робітників, зазнала відчутних змін. Головна причина – призов до лав Діючої армії. Лише з території Наддніпрянщини було мобілізовано не менше 4 млн чоловіків[256]. Лави робiтничого класу поповнили жiнки, пiдлiтки, представники економiчно пiдупалого пiд час вiйни мiщанства, дрiбнi службовцi тощо. Саме ці верстви виявили надзвичайну схильнiсть до гасел найбiльш радикальних соцiалiстичних полiтичних угруповань, як власне виразно нацiональних – українських, єврейських, польських, так й суто iнтернацiональних – включно з більшовицькими. Економiчнi негаразди, прагнення за будь-яку цiну уникнути призову до вiйська, низький культурний рiвень спонукали їх до пiдтримки найбiльш деструктивних iдей – скасування iнституту приватної власностi та негайного припинення вiйни, робили легкою здобиччю радикально налаштованих полiтичних авантюристiв. Вони й не забарилися чекати на себе: «спецiальне завдання моменту, – вказував найбiльш успiшний з них, – є органiзацiя пролетарiату».[257]

В найближчiй iсторичнiй перспективi це завдання вирiшила на свою користь єдина жорстко iєрархiзована, полiтично монолiтна, мобiльна, радикально й фанатично налаштована полiтична течiя iмперської соцiал-демократiї. На момент виходу з пiдпiлля в березнi 1917 р. вона нараховувала приблизно 24 тис. свiдомих бiйцiв, у т. ч. 2 тис. власне на Українi; у серпнi лави українських бiльшовикiв зросли до 33 тис. осiб, у т. ч. у складi партiйного об’єднання Пiвденно-Захiдного краю – 10 тис., обласного об’єднання Донецько-Криворiзької областi – близько 16 тис. осiб.

Головним об’єктом та iнструментом їх полiтичного впливу стали політичні та організаційні балагани – Ради робiтничих та солдатських депутатів, якi вважалися єдино можливою формою революцiйного уряду[258]. Слiд зауважити, що сам факт їх існування сприяв широкому розповсюдженню впливiв деструктивних, екстремістських полiтичних течiй. Ще один найважливiший об’єкт прискiпливої уваги полiтичних радикалiв – т. зв. фабрично-заводськi комiтети (ФЗК). Вони iснували паралельно з профспiлками, обиралися власне на пiдприємствах незалежно вiд партiйної та професiйної приналежностi робiтникiв та зберiгали органiзацiйну незалежнiсть вiд профспiлок до початку 1918 р. Улітку 1917 р. ФЗК існували практично на всіх промислових підприємствах України, являючи собою важливий інструмент більшовицького впливу на робітничу масу.[259]

Якiсна характеристика промислового робiтництва

Процес вiдчутних якiсних змiн у середовищi промислового робiтництва, який був розпочався 1914 р., упродовж 1917 р. набирав обертiв[260], але систематичних статистичних даних по всiх галузях промисловостi російських південно-західних губерній не iснує. Характерні особливості процесу можна зрозуміти на прикладi 16 найбiльших металургiйних пiдприємств Пiвдня[261], робiтники яких мали привiлейований порiвняно з робiтниками iнших галузей промисловостi статус внаслiдок тiєї ролi, яку цi пiдприємства вiдiгравали в економiцi воюючої країни.

На початок 1917 р. на металургiйних заводах менше половини робiтникiв (41,9%) були т. зв. «кадровими», натомiсть уже 58,1% припадало на долю неквалiфiкованих робiтникiв – чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв, а також бiженцiв та мобiлiзованих за трудовою повиннiстю представникiв народiв Сходу. Упродовж 1917 р. загальна чисельнiсть робiтникiв, зайнятих на промпiдприємствах, змiнилася менше нiж на 1%. Тим не менше внаслiдок рiзних причин (призов до вiйська 47% усiх дорослих чоловiкiв, а також вiдхiд до села або iнших галузей промисловостi[262]) промисловi пiдприємства втратили близько 20 тис. найбiльш квалiфiкованих та працездатних чоловiкiв, яких замiнили 2,5 тис. жiнок, близько 1,5 тис. вiйськовополонених та близько 16 тис. представникiв народiв Сходу. Аналогiчнi процеси вiдбувалися на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду фабрично-заводської інспекції (ФЗІ). З 1913-го по 1917 р. чисельнiсть зайнятих на них робiтникiв збiльшилася майже на 70 тис. осiб, тобто на 20%. З кожних 100 робiтникiв, якi прийшли на ці підприємства в цi роки, 57 припадало на дорослих чоловiкiв, 14 – жiнок, 19 – пiдлiткiв, 10 – дiвчат у вiцi 13—17 рокiв.

Аналiз руху робiтничої сили на пiдприємствах Волинської, Подільської, Полтавської, Таврiйської та Чернiгiвської губернiй свiдчить, що процеси, якi мали мiсце тут, певною мiрою вiдрiзнялися вiд того, що вiдбувалося в промисловiй зонi. У першому випадку чисельнiсть персоналу збiльшилася менш нiж на 1,5%. Але кiлькiсть дорослих чоловiкiв зменшилася на 17%, жiнок – збiльшилася майже на 40%, а дiтей та пiдлiткiв – вiдповiдно на 35%. Натомiсть чисельнiсть робiтникiв на пiдприємствах промислової зони збiльшилася в порiвняннi з останнiм довоєнним роком на 66195 осiб, або майже на третину. На кожних 100 нових робiтникiв припадало 33 дорослих чоловіків, 43 жiнки, 16 дiвчат та 8 юнакiв у вiцi 12—17 рокiв.

Ще одна особливiсть змiн у часи Першої свiтової вiйни – збiльшення концентрацiї робiтникiв на пiдприємствах, пiдпорядкованих нагляду ФЗI. У цiлому по Українi її рiвень склав майже 50%, при цьому темпи зростання кiлькостi зайнятих на дрiбних та середнiх пiдприємствах перевищували аналогiчнi показники на пiдприємствах, на яких працювали 100 i бiльше робiтникiв.

Друге за чисельнiстю мiсце пiсля фабрично-заводських пролетарів посiдали робiтники гiрничодобувних пiдприємств Донецького та Криворізького басейнiв. Виявлені нами данi дозволяють зробити такі висновки. З 15 гiрничих округiв, якi об’єднували гiрничодобувнi пiдприємства iмперського Пiвдня, 14 об’єднували пiдприємства, розташованi в Катеринославськiй і Харкiвській губернiях та Таганрозькій окрузі Областi Вiйська Донського. Одеський гiрничий округ об’єднував пiдприємства добувної промисловостi Київської, Подiльської, Херсонської та Чернiгiвської губернiй. Кiлькiсть робiтникiв, зайнятих на пiдземних роботах та на поверхнi в рiзних округах, була рiзною. Для 12 округів нам вдалося виявити чисельнiсть робiтникiв на 1 сiчня та 1 вересня 1917 р., а для всього Донбасу на сьогоднi вiдомi лише середньомiсячнi показники на сiчень – листопад 1917 р. Якщо взяти до уваги, що на кiнець 1916 – початок 1917 рр. бiльше 26 тис. осiб працювало на пiдприємствах Криворiзького залiзо-рудного басейну (Криворiжжя, Керченський район та район Корсак-Могила)[263], то можна говорити про майже 300 тис. робiтникiв гiрничодобувної промисловостi.

Призов до Дiючої армiї (особливо 1914 р.) чоловіків та спроби спочатку iмперських, а потiм i республiканських урядiв якщо