Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

битва за імперію. На початку XIX століття появилась велика кількість описів воєнної доблесті, небезпек і пригод в екзотичних місцевостях, що їх пізніше «об’єднала» Росія. Завоювання Кавказу з його численним мусульманським населенням і відносною близькістю до центру імперії породили велику кількість творів і, разом із ними, стереотипів щодо підкореного населення та стосовно того, що означало бути росіянином: подорожувати до диких земель і сприяти їх прилученню до «освіченої» російської держави. Так, ніби компенсуючи запізнення, з яким російська імперська свідомість проявилась у літературі, культурне освоєння Кавказу супроводжувалось частими спалахами гордовитого роздратування тими, хто ставив під сумнів цивілізаційні переваги російської експансії. Моральну оцінку переможених було підсумовано в лермонтовському описі чеченців як «зла» та в зверхньому тоні Пушкіна, коли він писав про «переможену стихію». Моральний осуд тих, хто програв, є частим у літературах імперій на етапі їх формування, і російська література не була винятком.

КАВКАЗЬКИЙ НАРАТИВ

Російські літературні твори про чужу географію Кавказу доповнювали і посилювали одне одного і з часом породили інші тексти, в яких певні таксономії Кавказу вже вважались очевидними. В. Г. Кірнан (V. G. Kiernan) зауважив, що всі імперії нового часу наслідували одна одну 14; серед росіян Олександр Пушкін особливо старанно навчався орієнталістських методів підходу до Іншого. Подібно до французьких та британських імперських учасників експедицій, які описували подорожі до далеких частин світу, йому був властивий зверхній підхід цивілізованого європейського спостерігача, який відвідує дикі землі, що ніколи не долучалися до писемної культури і не мали національної свідомості. Він вибрав позицію представника вселюдської цивілізації, і його опис побаченого міг би створити уявлення про безмовну Азію, яка ніколи не досягала рівня самопізнання (хоча Кавказ відділяє Азію від Європи, Пушкін ніколи не зважав на географічні назви, для нього Кавказ був Азією, та й край). Ні він, ні Михайло Лермонтов не мали жодних сумнівів щодо справедливості своєї справи, навіть якщо іноді вони поділяли персонажів-росіян на достойних (Максим Максимович, Сухоруков, Бурцов) та неґативних (Печорін). Вони не мали жодних сумнівів, що землі, на яких вони бували, були б багатшими як частина цивілізації, вдягненої в однострої російських козаків. Вони апелювали до авторитету французьких та англійських письменників, цитуючи їхні зауваження та засвоюючи літературну техніку.

У російській романтичній літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який терпить труднощі поїздки в небезпечну та невдячну землю. Строго воєнна ціль цих подорожей відрізняє їх від творів західних орієнталістів, які здебільшого їздили на Схід як учені чи підприємці. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні, навіть коли, як у випадку з вірменами та грузинами, будь-який пересічний студент-історик міг би замислитися над величезним обсягом їх увічненої історичної пам’яті. Кавказькі жінки зображуються як покірні та чуттєві, тоді як у чоловіків поєднується лють із боягузтвом. У російських текстах неможливо знайти визнання політичних і економічних набутків Росії, отриманих внаслідок завоювань, натомість постійно присутнє відчуття російської цивілізаційної місії.

Російські описи Кавказу мали форму книжок про подорожі, поем, коротких оповідань, повістей та історій. Ці тексти переповнені намаганнями «втиснути» тубільців у межі категорій дискурсу, створеного вищою людиною ззовні. Коментарі про дику та екзотичну землю видавалися серйозними, особливо в прозових оповідях. Серед «диких» пейзажів, природно, живуть «дикі» люди: письменники ставили на передній план ті елементи чужої дійсності, що їх вони хотіли закріпити в пам’яті читачів, зовсім не знайомих із цим середовищем. Вони смакували історії про брак гігієни у тубільців і про їхній дитячий спосіб мислення. Точно так само, як Джайлз Флетчер зображував голих і божевільних на вигляд жебраків на московських вулицях XVI століття, як істот глибоко чужих і нижчих, так і Пушкін подає своїм читачам із жахливими деталями опис жебраків на відкритих базарах у Тифлісі (Тбілісі). Перший опис датований 1588 p., другий — 1835 p.; упродовж двох з половиною століть Росія трансформувалася з об’єкта протоорієнталістського опису в суб’єкта, що продукує орієнталістські описи.

Перед тим, як росіяни зібрали достатньо сил, щоб розпочати завоювання Кавказу, ця територія була заселена людьми переважно тюркського походження. У Середні віки на цій території виникали й руйнувалися царства, багато правителів обох статей залишились у пам’яті народів і племен, підтримуючи усвідомлення їхньої давньої історії та прагнення до незалежної держави. Цій меті упродовж тривалого часу перешкоджали релігійні та мовні відмінності, типові для гірських та ізольованих місцевостей. Суворі вершини Кавказу, які важко долати навіть улітку, не сприяють спілкуванню та добросусідству.

Російські дії на Кавказі розпочалися за Петра І, який скористався змішаним християнсько-мусульманським складом населення. Він та його наступники укладали союзи з іншими християнськими правителями в регіоні лише для того, щоб, зрадивши, віддавати їх на поталу мусульманам у будь-який зручний момент. Підбадьорений перемогою, здобутою у війні зі шведами та поляками, Петро І вирішив випробувати своє щастя на Півдні й заволодів Персією, яка тоді перебувала в занепаді. У 1722 р. він розгорнув південну кампанію, захопивши цього ж року місто Дербент і 1723 р. — Баку. Протягом кампанії один із християнських володарів регіону, Вахтанг VI, підтримав Петра І, але той не надав йому допомоги, коли в його царство вдерлися турки. Перемир’я, укладене з Туреччиною 1724 p., залишило Баку в руках росіян, тоді як царство Вахтанга VI було віддане Туреччині.

Подібно розвивалися події і за часів Катерини II, яка використала Іраклія II, правителя Грузії, як союзника у війні з Туреччиною 1768–1774 pp. і відступилася від нього, коли новий могутній перський володар Ага Могамед Шах напав на Грузію, яка тоді перебувала під протекторатом Росії, вирізав жителів Тифлісу і повторно завоював країну для Персії. Грузини опинились у безвихідній ситуації. Їхніми південними сусідами були мусульмани, а північним сусідом — Росія, яка зраджувала їх у минулому. Залишатись самим для маленького народу означало надто сильно ризикувати. Наприкінці XVIII століття грузини вирішили укласти ще один союз із Росією. Цього разу вони прагнули домогтися від росіян Гарантій того, що грузинська царська сім’я збереже трон. Але Павло І тимчасово покинув Кавказ і знову віддав Грузію на поталу Персії. Олександр І запропонував Грузії входження до Російської імперії замість стану протекторату, як цього хотіли грузини. Грузія погодилась на це як на менше зло й проголосила об’єднання в маніфесті, виданому 1801 р. Грузинський правитель зрікся трону, але права на нього заявив його суперник, що, в поєднанні з сильним національним самоусвідомленням, робило необхідними часті пацифікації (умиротворення) населення російськими військами. В 1802 р. «заспокоїти» грузинів послали генерала Тіціанова. Його було вбито 1806 р. 15.

Анексія Грузії ознаменувала початок