Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Запара, — насилу вичавлюю з себе. — На хріна ми на це погодилися, Тьомо?
Артем напівлежить на стовбурі, обіпершись спиною на гілляку, відбиваючи від ніг третю поспіль масовану атаку гігантських червоних мурах. З його надутого черева коли-не-коли вириваються страхітливі звуки, схожі на мініатюрні виляски грому.
— У нас не було іншого вибору, — важко хекаючи, каже товариш.
— Я нутром відчуваю, що ця антитерористична операція добром нізащо не скінчиться! Нас або покусає якась амазонська тварюка, від чого ми розпухнемо і здохнемо, корчачись у тяжких муках, або ж сюди припруться повстанці значно більшою оравою, ніж очікувалося, і нам буде капець.
— Не кажи дурниць! — відрубав мій товариш. — Ти ж чув, що казав сеньйор капітан: армія нас захистить.
— Ти справді в це віриш, чувак? Тобі не здається, що замість того, аби брати в полон невелику терористичну групу і намагатися вибити зізнання хоча б з одного її члена, перуанцям легше дозволити бандитам захопити нас, а потім тишком-нишком вистежити їх на шляху до бази? Адже якщо хоча б один бойовик із цього передового загону вислизне з пастки, він встигне попередити своїх товаришів, і весь конгеніальний план башковитого перуанського командування накриється мідним тазом.
Артем стурбовано засопів. Було помітно, що він про це раніше не думав.
— Ти волів би за краще сидіти зараз у тюрмі в Лімі? — промимрив він.
— Дозволь тобі нагадати, мій любий друже, що то була не моя ідея — красти слона.
Тьомик якось так дуже вже важко зітхнув і притишено пікнув, скоцюрбившись від болю в животі:
— І не моя теж…
Я втримався від коментарів. Цим усе було сказано.
— Що у тебе з нею? — запитую після кількахвилинної паузи.
Артем скосив підозрілий погляд на мене.
— Нічого… Нічого, Максе.
Я недовірливо хмикнув.
— Нічого з того, про що ти подумав, — повторив напарник. — Ми просто дружимо. Ми з Марусею — друзі.
— Тобто оця… оця… вона тобі друг? — скривився я.
— Ага.
— А я тоді хто?
— Ну-у… ти теж друг, тільки трохи інший.
— А як це так, що у тебе двоє друзів?
— Максе, це все дуже складно, — відмахуючись від комарів, взявся пояснювати Артем. — Колись Маруся мені дуже подобалася, але потім обставини склалися таким чином, що нам довелося розійтися. Не буду кривити душею — як жінка, вона мені й зараз подобається, одначе, окрім зовнішності, є ще дуже багато інших факторів, без яких еволюція стосунків у щось більше, ніж просто дружба, є абсолютно неможливою. Крім того, ще цей її татко… Коротше, я говорив з Марусею на цю тему через тиждень після того, як ми здибалися на півночі Перу, і вона відразу розставила всі крапки над «і», сказавши, що мені не варто розраховувати на щось більше, ніж просто дружбу.
— Ти дарма так кажеш, — заперечив я. — Затям, дружби між чоловіком і жінкою не може бути за визначенням. По-моєму, вона просто намагається приспати твою пильність, щоби потім одного ясного погожого дня, коли ти не очікуватимеш ніяких підступів…
— Чувак, не вигадуй!
— Ти мені тут головою не кивай і руками не розмахуй. Я про життя більше, ніж ти, знаю. Вони так завжди роблять, коли розуміють, що з першого разу, наскоком нічого не вийшло: мовляв, Тьомику, мій хороший, мій любий, ми з тобою просто друзі, добрі приятелі, те-се, а потім — бац! — і тут я вже стою, розмазуючи сльози відчаю по обличчі, на хрестинах вашого первістка-спиногриза. Отак воно все буває, напарнику. Я тебе, звісно, вчити не збираюсь, просто… будь пильним.
— Що ти сказав?
— Будь пильним, — повторюю.
Тьомик затих, приклавши вказівного пальця до губів.
— Ти чуєш, Максе? — прошепотів напарник, різко змінившись на обличчі.
Я затамував подих і прислухався. Щось змінилося довкола нас, за якусь долю секунди щось поінакшало в лісі довкола галявини, проте я ніяк не міг уловити, що саме.
— Що таке, Тьомо? — мені передалося раптове Артемове напруження, через що я мимоволі теж перейшов на шепіт.
— Невже ти не чуєш… не відчуваєш… цієї убивчої тиші?
І тоді я втямив, що саме змінилося. На галявині встановилася сперта й липка, абсолютно ненормальна тиша. З джунглів більше не долинав електричний скрип цикад, з-поміж цупких крон не вилітало мавпячого ухкання. Хащі завмерли, стислись, причаїлись, і то була не солодка дрімота, а очікування чогось великого, грізного й смертоносного.
— Що за чортівня? — пролепетав я.
Проте не встиг я договорити, як сталеву тишу над нашими головами розітнув пронизливий шиплячий свист. Ми з Тьомиком синхронно задерли голови. Свист стрімко наближався, блискавично промайнув над нашими задертими писками і залетів за спини. Ми з напарником перелякано переглянулися, адже одного разу вже чули подібний шиплячий звук у Мексиці під час погрому гватемальської прикордонної застави[27]. У ту ж мить свист обірвався, і аномальну тишу над нетрями розірвав на шматки оглушливий вибух. З переляку я зірвався на рівні ноги, а мій напарник гепнувся у траву і спробував залізти під повалений стовбур.
За першим мінометним залпом — а то був саме мінометний постріл — відразу розпочалася ціла канонада. Зі сходу з найбільш густих і заплутаних хащ безперервним потоком линуло бахкання, скрекотання, тріск і гуркіт усіх видів стрілецької зброї від гвинтівок та автоматів до протитанкових гармат та мінометів. У повітрі літали кулі, осколки фугасних зарядів, куски гарячої землі, деревні тріски й пошматоване листя. На заході, в лісах, де закріпилися урядові війська, безперервною хвилею гуркотіли вибухи, крізь густу й вологу зелень час від часу прорізувалися спалахи чорно-червоного полум’я і випорскували клубні густого смолистого диму.
Перших секунд десять-двадцять воєнні дії велися, так би мовити, в одні ворота — жоден звук не видавав присутність у кущах за нашими з Тьомиком спинами регулярних перуанських військ. Лиш після того, як ці десять-двадцять секунд минули, з нетрищ на заході почали доноситися перші звуки. На жаль, ними виявилися зовсім не дружній мінометний залп у відповідь, не злагоджений автоматний вогонь у бік неприятеля, і навіть не розкотисті, тверді й рішучі голоси командирів, які закликають доблесних спецназівців дати гідну відсіч нахабним терористам. З кущів регулярної армії долинав переляканий лемент, вереск і прокльони, на тлі яких зародився і поволі затихав, щосекунди віддаляючись на захід, безладний хрускіт гілляччя — перуанці безладно відступали.
Побачивши, що після першого несподіваного удару регулярна армія драпає на всіх парах, терористи з радісним улюлюканням кинулися в наступ.
Увесь цей
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.