Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

інституті інженерів залізничного транспорту, я відвідав «Імператорську Публічну бібліотеку» (тоді вона називалася «Бібліотека публічна імені М. Є. Салтикова–Щедріна») і поцікавився «архівами Бахчисарая», знайденими професором Василем Дмитровичем Смирновим. На мене підозріло поглянули, але спокійно запропонували зайти завтра. Коли наступного дня я прийшов у той самий кабінет жінки–керівника, разом із нею мене зустрів чоловік віком близько сорока років своєрідної, невиразної зовнішності. Саме він повів далі розмову про «архіви Бахчисарая».

Пропрацювавши багато років у Караганді, я не раз мав нагоду зустрічатися з подібними типами, тому відразу ж визначив рід занять того чоловіка і відповідав на його запитання обережно.

На запитання: «Де ви дізналися про існування “архівів Бахчисарая?”» — зіслався на книгу В. В. Бартольда, видану Академією наук, і Велику Радянську Енциклопедію, чим його дещо спантеличив. Тому розмова, як мені здалося, відбулася не в запланованому ним руслі і закінчилася цілком мирно. Мені порадили не цікавитися забороненою літературою, що я, звичайно, пообіцяв. Мовляв, я людина законослухняна.

У 1998 році, вже після розвалу Радянського Союзу, я запитав на лекції, яка відбувалася в Академії наук Казахстану, в дуже авторитетного професора з Росії про ті ж «архіви Бахчисарая». На що отримав цілком очікувану відповідь: «архіви Бахчисарая» закриті новою московською владою!

У ті роки в Москві ще існувала демократична влада, і ще не настав час «мочити в сортирах ворогів Росії», проголошений новими співробітниками все того ж НКВД — спадкоємцями царської охранки.

Такий ось довгий ланцюг наслідків капітуляції армії Петра І в Прутському поході 1711 року. Як бачимо, це єдиний ланцюг подій, які відбувалися протягом багатьох сотень років: спочатку в Московському улусі Золотої Орди, потім — у Московській державі, далі — в Російській (царській і більшовицькій) імперіях і, нарешті, в так званій Російській Федерації. Цілі та методи дій цієї держави не міняються.

Засекречені історичні матеріали Московії не можуть бути розсекречені, бо в такому разі буде зруйновано штучний фундамент держави. Впаде сама держава.

10

Підведемо короткі підсумки процесу фальсифікації російської історії.

1. Під час князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася хмільна ідея величі, озвучена представником московського православ’я монахом Філофеєм: «Два Рими впали, а третій стоїть, а четвертому не бувати».

Російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886–1951) у своїх працях дуже чітко пояснив, якими методами досягалася ця фальшива велич. Послухаймо:

«Коли читаєш істориків… приголомшує кількість затрачених зусиль, кривавого поту, яким политі всі окраїни російської землі. Війна на рубежах майже не припиняється… Бачачи, якою ціною купуються успіхи, розумієш, що будова московського царства повинна отримати суворий стиль: закріпачення, служби та тягла… І ось заради (цієї фальшивої. — В. Б.) національної справи приносилися найтяжчі жертви — не лише працею і кров’ю, а й совістю» [84, с. 9].

Релігійний діяч московського православ’я зробив недвозначні висновки стосовно дій і вчинків Церкви та князів для здійснення примарної ідеї «третього Риму». «Найтяжчі жертви… кров’ю і совістю» приносилися заради вигаданої величі.

2. Син Василя III — Іван IV (Грозний) в 1547 році проголосив себе московським царем. Щоб змайструвати йому «повноцінний царський родовід», Московська православна церква між 1560 і 1563 роками сфальшувала «Книгу Ступеневу Царського родоводу», де «…прославляється московська) монархія й утверджується ідея про божеств(енне) походження самодержавної влади. «С(тупенева) к(нига)» пов’язує походження царського роду з римським імператором) Августом, спадкоємцями якого проголошувалися київські, а згодом володимирські та московські князі» [18, том 24/1, с. 490–491].

Проте ця фальсифікація не стала останньою в діяльності Московської церкви і московського так званого царя XVI століття. Ще раніше вони розпочали працю над «Особовим літописним зводом», яка тривала протягом «40–60 років 16 століття». Звід «складається з 10 томів, які мають бл(изько) 9 тис. аркушів, прикрашених 16 тис. мініатюр. Охоплює період «від створення світу» до 1567. Праця над «0(собовим) л(ітописним) з(водом)» тривала з перервами понад 30 років. Текст готували книжники з оточення митрополита Макарія, мініатюри виконували майстри митрополичої та «государевої» майстерень. В укладанні Особового) літописного) з(воду) брав участь А. Ф. Адашев (царський представник. — В. Б.)… Ілюстрований матеріал (займає. — В. Б.)… бл(изько) 2/3 всього обсягу О. л. з(воду)» [18, том 14, с. 573].

Але, як з’ясувалося, і на цьому фальсифікація не закінчилася. За твердженням московитів, у ті ж роки укладають «Царствену книгу, ілюстрований рукопис, копію частини «Особового літописного зводу», в якій викладають події великого князювання і царювання Івана IV Васильовича… Ц(арствена) к(нига) містить 1973 мініатюри, які є ілюстраціями до тексту, що охоплює події 1533–1953. У тексті Щарственої) к(ниги) безліч виправлень та приписок гострого політич(ного) змісту, які вносять суттєві зміни до початк(ового) опису подій. Існують припущення, що вони зроблені самим Іваном IV» [18, том 28, с. 440].

Цікаво, що «Царствена» та «Ступенева» книги, як ми пам'ятаємо, згадувалися у щоденниках О. В. Храповицького. Отже, вони побували в руках імператриці Катерини II і, звичайно, були нею відредаговані. Ось чому обидві книги (катерининські редакції) побачили світ у «Повному зібранні російських літописів». Перша книга вийшла у Санкт–Петербурзі в 1906 році, том 13, частина 2. Але не під своєю справжньою назвою, а як «т. 13. Половина 2. Додаток до Ніконовського літопису. Так звана Царствена книга». Вона взагалі відсутня в бібліотеках. За чиєюсь вказівкою в радянські часи була вилучена з обігу. Друга книга вийшла в Санкт–Петербурзі в 1908–1913 роках, том 21, частина 1, і вона є в Національній бібліотеці.

Але найцікавіше те, що «Особові літописні зводи», здавалося б, найцінніші і найстаріші матеріали, так ніколи й не вийшли у світ у Російській імперії. Де вони зберігаються і хто до них має доступ — невідомо. Сподіваюся, читачі розуміють, чому?

3. У 1598 році в Московії обірвалася династія роду Чингісхана, яка тягнулася від Івана Калти (Кулхана). Московська православна церква зобов’язала царя, представника нової царської династії (фінський рід Кобили), прийняти присягу на вірність державі в Іпатіївському монастирі перед похованнями татарських спадкоємців Чингісидів. Саме в Іпатіївському монастирі, спорудженому татарським родом Четів, який прийняв християнство, нова династія Романових (Кобиліних) в 1613 році зобов’язалася свято берегти давні традиції і дала клятву на вірність старій династії.

Навіть у Великій Радянській Енциклопедії є згадка про цю подію: «14 березня 1613 представники Земського собору (курултаю. — В. Б.) оголосили Михайлу Федоровичу Романову, який перебував в І(патіївському) монастирі), про обрання його на царство» [18, том 10, с. 390].

Московська православна церква в 1613 році стала тією силою, яка стабілізувала і забезпечила збереження татаро–монгольської державності в Московії. Не будемо повторно цитувати професора В. Г. Вернадського.

4. Представник нової династії