Читати книгу - "Фаворит"

— Шкода, що ви підписали зобов'язання, — зітхнув я.

— Де там підписував! — обурився він. — Той підпис — лише копія мого. Я й сам не зміг би відрізнити. Одного разу хотів вихопити той папірець, а вимагач каже: дарма, порвеш, ми надряпаємо інший. Скопіювали підпис. Хіба це важко?

— Отже, ви й далі платите? — запитав я.

— А дзуськи! — відповів бармен, і його вуса настовбурчились. — Я вже більше року не даю їм ані пенса. Відтоді, як у мене з'явився Принц. Він за місяць порвав чотирьох, і це трохи охолодило їх запал. Хоч досі нишпорять навколо. Ми з дружиною рідко виходимо з дому, а коли йдемо куди, то беремо з собою Принца. Я приладнав сигналізацію до дверей і вікон, і вона божевільно калатає, коли хто-небудь лізе непроханий. Але так жити важко. Нерви Сью вже ледве витримують.

— Неприємна історія! — мовила Кет, злизуючи варення з пальців. — Не можна ж так жити вічно!

— Ні, міс, ми їх починаємо потрошку перемагати. Гроші вони правлять не тільки з мене. Вся округа їм платить. Десять чи одинадцять дрібних закладів — барів, тютюнових крамничок, сувенірних лотків тощо. Великих вони не чіпають. Грабують маленьких власників, як я. Коли я збагнув це, то обійшов усіх і одверто поспитав, чи платять вони бандитам. Кілька тижнів згаяв — адже округа велика. Ті, що платили, були налякані до смерті й навіть боялись признатися, хоч я бачив по очах, що платять. Я вмовляв їх об'єднатися й почати боротьбу. Але в більшості діти, тому вони й бояться ризику…

— Що ж ви вчинили? — поцікавилася Кет.

— Дістав собі Принца. Він був ще тоді малий. В армії я мав справу з псами, отож і вивчив його на забіяку.

— Так, — погодився я, дивлячись на собаку, що мирно простягнувся в своєму ящику, поклавши голову на лапи.

— Я водив його по окрузі й показував жертвам шантажу, — провадив Томкінс, — і казав їм, хай вони теж заведуть псів, і ми віднадимо таксистів. Дехто ще не розумів, до чого тут таксисти. Довелося їм розтовкмачувати. Врешті-решт, більшість завела собак, а я допоміг вишколити; хоч це не так легко — навчав чужого пса коритися господареві, а не мені. Та куди їм до Принца!

— Ще б пак! — мовила Кет.

Він підозріло глипнув на неї, та вона заклопотано складала сандвічі на тацю.

— Ну й далі… — спонукав я.

— Найважче було вмовити тих, у кого діти. Тепер ми возимо їх до школи машиною. Я найняв фахівця джіу-джитсу — він возить, а матері супроводжують. Ми всі платимо йому. Дорого, але значно менше, ніж доводилось давати вимагачам.

— Чудово! — вигукнула Кет.

— Ми їх потроху перемагаємо. Але ще далеко не все гаразд. Два тижні тому вони розгромили кафе «Лушпинка», за рогом, обіч мене. Та ми винайшли засіб і проти цього. Спершу всі разом допомогли прибрати уламки, а потім склалися на придбання нових меблів. Власник кафе купив вівчарку, вона скоро стане боєздатною, і вони запиратимуть її в спальні. Отож я вам і кажу: найкраще — це собаки! — закінчив бармен.

Кет пирхнула від задоволення.

— А таксисти нападали й на вулиці чи тільки в будинках? — запитав я.

— То ви, може, чули про той випадок, коли вони огріли мене пляшкою? — Він засукав рукава, й ми побачили довгий шрам. — Ось бачите? Цілих сім дюймів. Троє кинулись на мене ввечері, коли я вийшов укинути листа. Це трапилося після того, як Принц добре пошматував одного з них. А я, дурний, вийшов без пса. Розумієте, до поштової скриньки два кроки. Та не слід було цього робити. Отож і дістав прочухана. Зате добре роздивився їхні пики. Вони сказали, що коли піду в поліцію, то повернуться й ще всиплють. Та я одразу ж подзвонив у відділок і все розповів. Той, білявий, що розкремсав мені руку, дістав шість місяців. Після того я не роблю й кроку без Принца, і вони бояться навіть наблизитись до мене.

— А як з іншими? — запитав я.

— Так само. Трьох-чотирьох побили й порізали ножами. Я дістав їм собак і намовив піти в поліцію. Гірше не буде, вважав, проте всі були до того налякані, що боялися давати свідчення. Мовляв, та зграя ще жодного не вбила. Навіщо їй це робити? Коли «боржник» помре, нікому буде платити.

— Авжеж, — задумливо відказав я. — Проте, вбивши одного, вони можуть підкорити решту.

— Думаєте, я цього не розумію? — похмуро мовив він. — Але ж і для них велика різниця — шість місяців ув’язнення чи довічне заслання, а то й шибениця. Мабуть, це їх і стримує. У нас все ж таки не Чікаго!

Я вів далі:

— Коли їм не вдасться шантажувати вас, то вони візьмуться за тих, хто ще, не знає про ваш метод і ваших собак…

Він перебив:

— З цією метою ми теж дещо робимо. Щотижня друкуємо в брайтонській газеті оголошення, що той, кому погрожують, може звернутися на адресу: поштова скринька така-то, і йому негайно допоможуть. Діє чудово, можу вас запевнити.

Ми з Кет захоплено дивилися на нього.

— Вам би бути генералом, — вигукнув я.

— Свого часу я й не такі операції проводив, — признався він. — Оті зелені лейтенанти, яких кидали на війну прямо з училищ, не раз бігали за порадою до ветерана! — Він раптом підвівся. — Та годі. Може, вип'ємо по чарці?

Ми з Кет подякували, заявивши, що нам пора, — була вже восьма. Домовилися з Томкінсом обмінюватись новинами й дружньо попрощалися. Та погладити Принца я не наважився.

Тітонька Деб сиділа у вітальні, нервово постукуючи ногою. Кет попросила вибачення, й тітонька вмить одтанула.

Видно, вони з Кет не могли одна без одної.

Під час обіду Кет, головним чином звертаючись до дядечка, розповіла про наші пригоди. Вона жартома згадала мандрівний фургон для перевезення коней та злісно покепкувала із сандвічів у готелі «Плаза». Останнє викликало докір з боку тітоньки, яка чомусь вважала цей заклад одним із найгостинніших у Брайтоні. Я пригадав легковажність Мевіс, запідозривши її в тому, що вона виявляє ласку до мешканців горішніх поверхів.

— А потім ми зайшли до чудесного бару «Блакитне каченя», — призналася Кет, втаївши поцілунки в телефонній будці й часті зупинки на розі вулиць. — Там я порізала собі руку, — вона показала бинт, — так, подряпина, і ми заходили до кухні змивати кров. Тому й запізнилися.

У господаря найлютіша вівчарка з усіх, що я