BooksUkraine.com » Дитячі книги » Наказ лейтенанта Вершини 📚 - Українською

Читати книгу - "Наказ лейтенанта Вершини"

141
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Наказ лейтенанта Вершини" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: Дитячі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 77
Перейти на сторінку:
прабабці Вівді, і зайшла мова про вашу родину. Старенька оповідає, що твій прадід був не з наших людей, говорив нерозбірливо, ходив із зеленою пір'їною на капелюсі.

— Яка, Іване, різниця, — відповів Юрко, — хто були наші діди та прадіди. Лиш би ми були чесними радянськими людьми.

— Так воно так, — погодився Гончар, — тільки все одно якось чудно: Юрко Береговий — німець! Гутен таг, Марта унд Анна баден. Оце вивчив за три роки, а більше нічого не знаю.

(Добрий день, Марта й Анна купаються (нім.). — Фрази із шкільного підручника німецької мови.)

— Погано, що не знаєш. Тепер би знання німецької мови могло стати в пригоді.

— Пішов би перекладачем до Штарка або до Маєра? Чи не так?

— Якби послали, то й пішов би.

— Виходить, твої рідні зберегли документи про німецьке походження.

— Ніхто їх не зберігав, просто лежали папери в скрині, а тепер пригодилися.

— Вершини не бачив? — пошепки спитав Іван.

— Ні.

— Я вчора біля Льольчиного озера на наш танк натрапив. Пішов зранку, спустився на схил пагорба, а там танк. У землю закопали, бо не було пального, — от і перетворили на сталевий дот.

— Ну й що?

— Кулемети можна зняти і передати партизанам. Позавчора розмінував один бліндаж. Там, певне, штаб був, і багато чого лишилося незайманим. На столі патефон, платівки, книги. Це теж партизанам можна передати. І патефон вручити, хай слухають пісні та музику у вільний час.

— Юрку! — почувся голос матері.— Чого це ти ідеш і нікого не бачиш?

Хлопець підвів голову, побачив неподалік матір і Лесю.

— Мені треба в лікарню навідатись, а ви йдіть додому, — сказала мати.

Юрко з Лесею лишилися посеред вулиці. Він старався не дивитися на дівчину. Невже він не може взяти свої нерви в кулак, пересилити себе? Мовчки повернувся і пішов городами до Прип'яті, хоча вулицею можна було б скоріше дістатися до своєї хати. А Леся — за ним.

За городом починався берег. Понад річкою росли розлогі верби. Під ними було тихо і прохолодно. На мілині гордовито крокували лелеки, шукаючи у воді поживу. При березі — прип'яті човни. На одному з них ще позавчора сиділи Юрко з Лесею і довірливо розмовляли. Як і сьогодні, над Прип'яттю було в той день прозоре небо. Минуло два дні, а здавалося — вічність.

— Слухай, Юрку, ти ще довго будеш гніватися та показувати свій характер? — раптом докірливо спитала дівчина.

Той сердито засопів, пішов швидше.

— Звідки мені було знати, що на вашу вертілку дівчина йде з хлопцем, який їй подобається, — вела далі Леся. — Я тебе розумію, але ти й мене зрозумій. І доволі гніватися. Чув, що поліцаї забрали Варю в палац. Її покоївкою туди староста визначив. І мене хотіли в палац забрати, але Маєр не дозволив.

— Як це забрати? — сполохано запитав Юрко.

— Отак, як Варю… На аркан — і в неволю.

Ішли поряд, взявшись за руки, і в Юрковому серці вже не було ні гніву, ні злості, ні образи на Лесю. Він міркував, як виручити Варю. Пізно. Поліцаї привезли її в палац, здали есесівцям…

Леся зупинилася на кручі, що зводилась над річкою, оглянулася навколо:

— Красиво як! Мені подобається звідси дивитися на Прип'ять, на далекі заплави.

— Бачиш, Лесю, зліва синіє бір? — спитав Юрко.

— Бачу.

— Самусів ліс. Заповідний. Дубам не менше восьми століть, але зараз туди ходити небезпечно.

— Чому?

— Там багато мін — лінія оборони проходила… Тепер фашисти хочуть вирубати цей ліс і вивезти до Німеччини, а в Калюжницях зрізають чорнозем і вивозять.

З-за повороту з'явився невеличкий катер, він натужно тягнув за собою велику баржу, навантажену деревиною. Юрко глянув вслід баржі і твердо сказав:

— Подавляться фашисти нашим добром!..

Як добре стемніло, мати засвітила каганець і сіли за стіл вечеряти.

— Юрку, — мовила мати, — ти якось розпитував мене про Червону Красуню. Коли хочеш, можу показати тобі фотографію тієї дівчини.

— Де ти взяла? — вражено запитав хлопець.

— Нема її в мене, а як хочеш глянути, піди до Горпини Пампушки, вона покаже.

— Звідки ж вона знає, що там зображено Червону Красуню?

— Горпина, звісно, не знає,— погодилася мати, — а я переконана, що на фото Катерина Загорулько — Червона Красуня. Пам'ятаєш, я розповідала про панського лакея Федора Пампушку? Сьогодні я з Оксаною Василівною була в Пампушки. Оксана Василівна оглянула його хвору дружину, а потім посиділи, поговорили, пригадали минуле, згадали й про панів та їх палац. Дружина Пампушки й каже: «У нас фотографії навіть лишилися. Їх чоловіків брат, Федір, забрав, як пани за кордон тікали. Він цілу хуру панського добра привіз. Там і золото було, і срібло, тільки Федір все те собі залишив, а в нас сховав всілякий дріб'язок. І ні до чого нам цей мотлох, а викидати жаль. Альбом був у гарній шкіряній оправі. Так ми її обдерли і пошили черевики». Вона дістала альбом з фотографіями. Глянула я на них, а там і Катря Загорулькова. Я її портрет бачила у вчителя Олександра Васильовича. Він мені не раз розповідав про цю дівчину, навіть запевняв, що вона доводиться племінницею його прадіду — панському художнику. У вчителя лишилося багато портретів. Є там, Юрку, і портрет твого прапрадіда. Піди з Лесею до Олександра Васильовича, побачите його квартиру — справжній музей. Учитель вам і про палац багато розповість.

— Мамо, а що ще є на тих фотографіях?

— Кам'яні зали, келихи, зброя, лицарські обладунки, картини. І, звісно, весь родовід панів Хоткевичів. Є на фотографіях постаті козака, турка, шляхтича, так майстерно намальовані, що нагадують живих людей. Я пообіцяла Горпині підібрати трохи заполочі, віднесете їй і подивитесь альбом.

Вранці пролунало кілька пістолетних пострілів, хтось зойкнув…

Юрко швидко одягнувся, дістав з-під подушки свій невеличкий пістолет, кинув у кишеню запасну обойму і вибіг на подвір'я. Стріляли на березі. Хлопець причаївся в густому верболозі. Побачив кілька постатей. Коли вони наблизилися, Юрко пізнав двох поліцаїв. Вони вели зв'язаного лейтенанта Вершину. Один з поліцаїв кричав:

— Іди! Іди! Ще й огинається! Тепер нікуди не втечеш! У жандармерії тобі язик розв'яжуть! Через тебе отакі хлопці полягли!

Поліцай вдарив Вершину прикладом межи плечі, вилаявся і знову підняв гвинтівку.

— Не чіпай, — наказав другий, — хай тупає своїм ходом, а то відіб'єш тельбухи — доведеться нести! Він своє дістане! Із шкіри виплигне, як його розпеченим залізом припечуть!

Юрко стиснув у руці пістолет. Вмить пригадалося, як Павка Корчагін визволив од петлюрівців матроса Жухрая. Тут інша ситуація. У лейтенанта зв'язані руки, і ведуть його два поліцаї. Але і в Юрка є

1 ... 29 30 31 ... 77
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наказ лейтенанта Вершини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наказ лейтенанта Вершини"