Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

— Я б міг провести вас, — вагаючись, сказав він.

— Не варто, — хитнув головою Квіст і рушив.

Коли він зник за поворотом круг скелі, обхідник узяв лопату й помалу пішов услід. Дійшовши до закруту, побачив, як прибулець спускається з насипу, перебирається через канаву й пнеться на кручу. Спинившись, обхідник весь час стояв на місці й спостерігав. Десь за півкілометра звідси лежав вантажний майданчик кар’єру з недоладним дерев’яним краном та заіржавілою під’їзною колією. Звідти вився битий шлях до самої каменоломні — відкритої рани біля вершка скелі. Але Квіста це не цікавило. Поволі, обережно він забирався вгору поміж кущів і заростей малини (колись тут сталася пожежа, і все вигоріло дотла), час від часу приставав, обтирав піт із лоба й кидав оком понад торфовим болотом — на кар’єр. Було чути настирне постукування молотів, тоді застережливий вигук — вогонь до шпура! — і вибух. Вітер відносив дим. Пражило сонце, і обхідник, вважаючи, що це й справді робота в поті чола — спостерігати таке намагання, склав руки, сперся на держак лопати та й спочивав собі на втіху, трохи скаблучившись і випростувавши шию.

Ось верхолаз майже вибрався нагору. Там, на самому краю провалля, стояла брила з півчоловіка заввишки. На неї він і сів.

Не квапився. Скинув кепку й вискалився проти сонця. Тоді зауважив обхідника ген вдолі, помахав великими руками й щось гукнув.

— Га? — гукнув обхідник — Га-а-а?!

— Стережіться, коли вона гупне!! — крикнув верхолаз.

— Що гупне?!

— Каменюка!!! — заволав Квіст, надів кепку й зіскочив із брили.

Обхідник усвідомлював, що тут ось-ось скоїться щось неймовірне, щось жахливе, але водночас і повне бентежливої радости. Тисячі й тисячі разів проїздив він повз цю кручу. Бачив цю каменюку, бачили її всі, та ніхто не запримітив, як небезпечно вона стоїть. Сам він не раз лінькувато помишляв про це, та ні разу не спало йому на думку вилізти нагору й спихнути брилу. А тепер прибулець встромив під неї лома й вхопився за кінець. Мабуть, щось наспівував чи бубонів собі під ніс. Якби обхідник був юрбою, то почуття, яке переповнило йому груди й голову, можна було б назвати всеохопною панікою. Вереснувши, він впустив заступа й безтямно, стрімголов пустився навтікача вздовж колії — до вантажного майданчика, неначе по підмогу біг. І раптом, почувши, що каменюка звалюється, хоч-не-хоч спинився й озирнувся.

Вона перекотилася кілька разів, набрала швидкости, важко підскочила, ще кілька разів перекотилася й ще раз підскочила. І зникла з очей, лише чутно було, як вона пробиває собі дорогу крізь підлісок, натикається на інші камені та повалені стовбури, ламає гілля, суне, відбивається від землі, гупає і, нарешті, десь завмирає. Одним махом через рейки перескочив заєць, пурхнули сполохані птахи, і знову сюди з кар’єру долинають чіткі, до болю прикрі удари молота. Одну мить панувала мертва тиша — і всі звуки удвічі набрали сили. І цієї миті обхідника охопила на страху замішана лють, така кріпка, що годі було й слово вимовити. Саме тоді майнула йому думка: «Богу дякувать, що хоч не впало воно на рейки». А по тому…

— Та ви несповна розуму!! — ревнув він і рушив з місця. Дійшовши до середини закруту, пригадав про лома й повернувся. Прибулець і досі сидів там, нагорі, — радий та веселий, принаймні не плакав.

— Мусите віддати лом! — крикнув обхідник. — Вас таки треба заарештувати!

— Вже спускаюся — з вашим ломом! — відгукнувся Квіст. — Почекайте, підемо разом!

Обхідник не хотів такого — просто не міг. Підібрав лопату, пішов додому, а там зателефонував до станційного чергового й доповів про все, що сталося.

За якихось кілька хвилин Квіст знову прогулявся по шпалах. Біля дверей обхідникової хатки він відставив лома й постукав. Ніхто не підійшов. Двері на замку, зачинені вікна. За фіранкою видніли пані обхідникова й перелякані діти. Сам господар колов поліна у дровітні — мабуть, щоб мати про всяк випадок сокиру під рукою.

— Та я тільки хотів подякувати, що ви позичили мені ось це, — мовив Квіст, поставивши перед собою лом. — А чи не можна було б попросити у вас кухлик водиці?

— Та буде вам вода, — відказав обхідник, остережливо взявши лома. — Але найкраще було б, якби ви забралися звідси.

— Бачу, ви розсердилися, — сказав Квіст. — Хай там як, а ви таки вважаєте, що з тим каменем була гарна забава. Знаю, що вважаєте її найкращою за все ваше життя. Хоча й не смієте сказати це вголос.

Взявши через вікно черпак із водою, напився — спітнілий і радий.

— Отут, на відлюдді, й розстараєш собі купу дітлахів, — сказав він. — З ними веселіш.

І пішов собі.

На станції стояв черговий і стрів його саме тоді, коли мав надійти поїзд. Застібнутий кітель, у руці сигнальний прапорець — замість сокири.

— Ага, то ви вже повернулись, — сказав він і спробував усміхнутись.

— Так, — відповів Квіст.

— То ви не залишитеся тут? Не знайшлося роботи?

— Я зробив свою справу, — відказав Квіст. — Який тут розклад руху?

— За півгодини надійде товарняк із півдня. За чверть години буде поїзд із рудою.

І раптом, із цікавістю, з дрібкою остраху черговий докинув:

— А навіщо ви затіяли оте все на кручі?

Квіст усміхнувся. Потер підборіддя великою долонею й усміхнувся.

— Знаєте, я завжди гадав, що це буде справдешня потіха — взяти та й звалити оту величезну важезну брилу. Кілька місяців я на неї дивився — щоразу, коли проїжджав мимо. А сьогодні була така хороша погода… Чи не можна було б попросити у вас кухлик води?

Напившись, він сказав жінці чергового те ж, що й раніш:

— Гарні квіти. Сьогодні спекотно.