Читати книгу - "Діти Праліса"

Карпо втер спітнілого лоба і ковтнув тугу грудку, що враз підступила до горла, а Мусій тремтів, як у лихоманці, так що аж було чути, як цокотять його зуби.

Тим часом Дідюн відв’язав ягня і пустив його на землю.

У тумані щось люто гарчало і вило. Коні нервово тупцювали на місці.

Бідолашне ж ягня не подало ні звуку, воно лише раз подивилося на людей приреченим поглядом і, опустивши голову, поволі пішло до зловісної завіси, неначе якась сила притягувала його і воно знало, що йде на неминучу смерть!

Дідюн поволі рушив за ягням, тримаючись на відстані семи-десяти кроків від нього. Чоловіки їхали слідом, тримаючись чаклуна.

Що ближче вони наближалися до туману, то гучніше і лютіше ставало ревіння невидимих істот.

На самій межі ягня на мить зупинилося, але в ту ж мить з туману вилетіли величезні лаписька і схопили жертву.

— Вйо! — крикнув чаклун і підняв руку.

Величезна яскрава куля болотяного вогника раптом спалахнула попереду Дідюна, вергнулася стрілою в туман, і чаклун кинувся за нею, зірвавшись одразу на галоп. Чоловіки рвонули за ним. Картина, яку освітила куля чаклуна, змусила чоловіків здригнутися! Якісь волохаті монстри шматували ягня і за якусь мить вони всі як по команді обернулися до вершників і кинулися їм навперейми. Чаклун різко дав убік, чоловіки за ним. Якась велетенська істота загородила шлях Дідюнові. Очиська її вилізли з орбіт, лапи з довжелезними пазурами злетіли догори, і чаклун знову кинувся вбік, але там на нього чекала інша потвора. Сама завбільшки з бичка, вона являла собою жахливу суміш людини і вовка. Тварюка присіла, готуючись до стрибка, але чаклун змахнув рукою, і ще одна куля вдарила прямо в ікласту пику потвори. Істота завила і стрибнула, але, засліплена яскравим світлом, пролетіла якраз між Дідюном і Карпом.

Чоловік від жаху заплющив очі і, низько пригнувшись до кінської гриви, вчепився в неї зубами. Думка, що потвора могла вибити його з сідла, сповнила серце Карпа невимовним жахом.

І саме в ту мить, коли Карпо з переляку мало не завив, туман раптом закінчився. Куля чаклуна згасла, і вершники стрілами вилетіли на доволі широку лісову галявину.

— За мною! — крикнув Дідюн, навіть не давши чоловікам оговтатися від страшного переляку, і спрямував свого коня в осиковий ліс, що виднівся попереду. Карпу з Мусієм нічого не лишалося, як слідувати за ним.

— Чи далеко ще? — тільки і запитав Мусій.

— Не розпускай нюні, хробаче, майже прибули!

Те, що вони побачили, дало зрозуміти чоловікам, що ціна, яку доведеться заплатити за химерне багатство, може виявитися занадто високою.

Вершники в’їхали в осиковий лісок і відчули, як на них війнуло свіжістю і прохолодою, що свідчило про те, що десь поблизу вода. Коли виїхали з осичняка, перед ними постала гора доволі високого кургану. Дідюн підняв руку, і вершники зупинилися.

— Ми на місці, — сказав він і зійшов.

Чоловіки теж спішилися, ноги їхні тремтіли і були як налиті свинцем.

— Беріть заступи і за діло. Я вкажу, де копати.

— Та що ж ти, чоловіче, з нами робиш! — перехрестився Мусій. — Це ж могила!

Чаклун гнівно насурмачив брови.

— Робіть що кажу, — грізно відрізав він і почав оглядати курган. — Так, саме з цього боку, — сказав Дідюн неголосно, наче говорив сам до себе. — Вперед!

Чоловіки неохоче рушили до кургану і, підійшовши, зупинилися. Дідюн залишився стояти на місці.

— Тут? — гукнув Карпо.

— Лівіше, — відповів чаклун.

Чоловіки поступилися вліво.

— Тута?

— Ні, трохи вище!

— То підійди і покажи! — нарешті не витримав Мусій.

Але Дідюн лише розреготався.

— Якби я міг підійти, то навіщо ви мені були б потрібні?! Жодна істота, яка володіє чарами, не може підійти до цього кургану!

І, на підтвердження своїх слів, чаклун ступив крок уперед, і земля круг його ноги одразу взялася вогнем. Чаклун відскочив назад, і вогонь зник.

— Бачите? Берізка знала свою справу… Рийте там, де ти стоїш, Карпе!

І чоловіки узялися за роботу, Земля була м’якою і діло просувалося доволі швидко.

Час ішов. Люди копали. Чаклун то нервово ходив туди-сюди, то стояв і незмигно дивився на курган, то знову ходив, і коли нарешті заступи, дзенькнувши, вдарились об щось тверде, він здригнувся і на якусь мить ніби заціпенів.

— Це камінь, — гукнув він по хвилі. — Він загороджує вхід. Його треба обкопати, обв’язати мотузками й за допомогою коней вийняти.

Знову закипіла робота. Минуло ще трохи часу, і камінь було