Читати книгу - "Месія Дюни"

сканувати історію, шукаючи специфічні відомості? Це заняття ментатів! Як зазвичай, Стілґар виявив, що не може позбутися глибокого упередження проти використання проектора й додаткових пристроїв. Ці знаряддя завжди занурювали його в тривожні відчуття, у приголомшливий потік даних, які його розум упорядковував пізніше, виловлюючи інформацію, про яку він раніше навіть не підозрював.

— Володарю, я прийшов із забулонськими розрахунками, — промовив Стілґар.

— На дегідрацію їх! — відрізав Пол, уживаючи грубу фрименську лайку, яка означала: тут є волога, якої жодна людина не торкнеться, не принизивши себе.

— Мілорде!

— Стілґаре, — сказав Пол, — ти конче потребуєш рівноваги, яка може базуватися лише на розуміння довгострокових ефектів. У нас мало відомостей про давні часи, жалюгідний мізер, зоставлений нам батлеріанцями. Корба приніс їх для тебе. Розпочни від Чингісхана.

— Ченгіс… хан? Це хтось із сардаукарів, мілорде?

— О, він жив значно раніше. Убив… десь так із чотири мільйони людей.

— Мусив мати потужну зброю, щоб убити стількох, володарю. Може, лазпромені чи…

— Він не сам їх убивав, Стіле. Убивав так само, як убиваю я: висилаючи свої легіони. Є ще один імператор, на якого я радив би кинути оком, — Гітлер. Той убив більше шести мільйонів. Дуже непогано, як на ті часи.

— Убив… силами своїх легіонів? — спитав Стілґар.

— Так.

— Не надто вражаюча статистика, мілорде.

— Гаразд, Стіле. — Пол глянув на котушки в руках Корби. Корба стояв із ними, наче волів би кинути їх на підлогу та втекти. — Трохи статистики: згідно з доволі помірними оцінками, я вбив шістдесят один мільярд осіб, знелюднив дев’яносто планет, повністю деморалізував п’ятсот інших. Знищив послідовників сорока релігій, що існували від…

— Невірні! — запротестував Корба. — Це все були невірні!

— Ні, — відповів Пол. — Вірні.

— Мій сюзерен зволить жартувати, — тремтячим голосом промовив Корба. — Джигад увів десять тисяч світів у сяйво ясності…

— У темряву, — промовив Пол. — Упродовж сотні поколінь видихуватимемо джигад Муад’Діба. Мені складно уявити, що хтось колись це перевершить.

З його горлянки вирвався хрипкий сміх.

— Що розважило Муад’Діба? — спитав Стілґар.

— Не розважило. Я зненацька побачив імператора Гітлера, який проголошує щось схоже. Без сумніву, він так і зробив.

— Жоден інший правитель не мав такої сили, — доводив Корба. — Хто зважиться кинути вам виклик? Ваші легіони контролюють увесь відомий Усесвіт і…

— Легіони контролюють, — промовив Пол. — Цікаво мені, чи вони це знають?

— Ти контролюєш свої легіони, володарю, — перебив його Стілґар. З тону його голосу ясно випливало: він раптово зрозумів власну позицію в цьому командному ланцюзі й те, що він власноруч керує всією цією армадою.

Налаштувавши Стілґарові думки в бажаному напрямку, Пол звернув усю увагу на Корбу.

— Поклади котушки отут на диван, — сказав він.

Коли Корба це виконав, спитав:

— Як іде прийом, Корбо? Моя сестра тримає все в руках?

— Так, мілорде, — тон голосу Корби був обережним. — А Чані спостерігає через шпигунське вічко. Підозрює, що в оточенні Посла Гільдії можуть бути сардаукари.

— Вона, без сумніву, має рацію, — промовив Пол. — Шакали збираються разом.

— Баннерджі[16], — сказав Стілґар, називаючи ім’я керівника Служби Безпеки Пола, — раніше побоювався, що дехто з них спробує пробратися до приватної частини Твердині.

— І пробралися?

— Ще ні.

— Але в палацових садах певне сум’яття, — озвався Корба.

— Яке сум’яття? — вимогливо спитав Стілґар.

Пол ствердно кивнув.

— Приходять і відходять чужаки, — сказав Корба, — витоптують рослини, шепочуться, — мені доповідали про обурливі висловлювання, які мене стурбували.

— Наприклад? — спитав Пол.

— «Ось на що витрачають наші податки». Мені сказали, наче цю фразу промовив сам Посол.

— Це не здається мені несподіваним, — промовив Пол. — Багато чужаків було в садах?

— Десятки, мілорде.

— Баннерджі розставив найдобірніших вартівників біля найвразливіших воріт, мілорде, — заговорив Стілґар. Кажучи це, він повернувся, так що єдина лампа, яка ще зосталася в салоні, освітила половину його обличчя. Це особливе освітлення й повернуте обличчя викликало в Пола якийсь давній спогад — щось пов’язане з пустелею. Він не завдав собі клопоту, щоб повністю оживити його, а всю увагу зосередив на ментальному відступі Стілґара. На туго обтягнутому шкірою обличчі фримена проглядалася кожна думка, яка лишень промайнула в його голові. Зараз він був стривожений, глибоко стривожений дивною поведінкою свого Імператора.

— Мені не подобається це нашестя на сади, — сказав Пол. — Чемність стосовно гостей — це одне, і Посла слід привітати згідно з протоколом, але…

— Я гляну, як їх звідти прибрати, — промовив Корба. — Негайно!

— Зачекай! — наказав Пол, коли Корба вже почав повертатися.

Стілґар скористався моментом несподіваної тиші, аби зайняти позицію, з якої він міг бачити обличчя Пола. Це було зроблено напрочуд майстерно. Пол просто захоплювався цим маневром, позбавленим будь-якої нав’язливості. Зовсім по-фрименськи: хитрий і спритний рух, не позбавлений пошани до чужої приватності, рух у межах необхідності.

— Котра година? — спитав Пол.

— Майже опівніч, сір, — відповів Корба.

— Корбо, я вважаю, що ти міг би бути моїм найкращим витвором, — промовив Пол.

— Сір! — у голосі Корби почулася образа.

— Ти відчуваєш трепет переді мною? — спитав Пол.

— Ви Пол Муад’Діб, який був Усулем на нашій січі, — відповів Корба. — Ви знаєте мою відданість…

— Ти колись почувався апостолом? — поцікавився Пол.

Корба, найімовірніше, не вловив суті сказаного, але правильно інтерпретував інтонацію:

— Мій Імператор знає, що совість моя чиста!

— Спаси нас, Шай-Хулуде, — пробурмотів Пол.

Непевну тишу, яка запала в цю мить, переривало лише чиєсь посвистування з коридору. Вартовий підійшов до дверей, щось комусь гаркнув — і посвистування стихло.

— Корбо, гадаю, що ти зможеш пережити це все, — заявив Пол і побачив, що обличчя Стілґара освітлює розуміння.

— А як із чужаками в садах, володарю? — спитав Стілґар.

— Ах, і справді, — промовив Пол. — Нехай Баннерджі всіх їх прибере звідтіля, Стіле. З допомогою Корби.

— Моєю, сір? — у голосі Корби вчувався глибокий неспокій.

— Деякі з моїх друзів забули, що колись були фрименами, — сказав Пол начебто Корбі, але насправді звертаючись до Стілґара. — Відмітиш тих, у кому Чані розпізнала сардаукарів, і накажеш їх убити.