Читати книгу - "Матусин оберіг"

Наступного дня Ігор провів дівчат до міста, де вони сіли на рейсовий автобус до Луганська.

– Я телефонуватиму щодня, – пообіцяв він Олесі. – Ти лише не журися.

Олеся ладна була розревітися прямо на автовокзалі серед натовпу пасажирів на платформах.

– Я сумуватиму, – промовила вона, ледь стримуючи сльози.

– Я приїду до тебе за першої нагоди. Обіцяю!

– Ти не забудеш мене?

– Ніколи! Як я можу забути своє кохання?

Ігор пригорнув до себе дівчину, поцілував у маківку.

– Пам’ятай, що я кохаю тебе, – сказала вона.

Олеся швидко поцілувала юнака й пішла в салон автобуса. Хлопець чекав, поки автобус не зник із поля зору.

У наступні вихідні Олесі довелося їхати додому. Дівчина мала намір податися до Ігоря, але мачуха зателефонувала й наполягла, щоб Олеся приїхала допомогти впоратися на городі.

– Як їсти – усі гаразд, а допомоги чекати ні від кого, – сказала їй Раїса Іванівна. – Нічого тобі там у місті дупу відлежувати, приїжджай негайно!

І Олеся поїхала. Цілий день вона приводила до ладу грядки, прийшла до хати надвечір, стомлена, з обпеченими на сонці плечима. Повернулися додому батько з Костею, тож дівчина поквапилася прийняти літній душ, щоб звільнити його для чоловіків. Олеся вдягла легкий домашній халатик без рукавів, приготувала вечерю, усіх нагодувала, помила посуд і вийшла в садок. Вона прихопила з собою мобільний телефон поговорити з коханим, не помічаючи, що за нею спостерігає Костя. Він стояв неподалік, услухаючись у кожне її слово. Коли дівчина закінчила розмову, підійшов до неї, сів поруч.

– Не спиться? – запитав він, прикурюючи цигарку.

– Зараз піду.

– З ким-то ти так приязно щебетала по телефону?

– Зі своїм хлопцем.

– О! У тебе вже є хлопець?

– Є. А тобі яке діло?

– Хотів би на нього поглянути.

– Колись познайомлю.

– Він гарний?

– Найкращий!

Олеся вирішила, що розмова закінчена, коли Костя торкнувся її почервонілого плеча пальцями.

– Болить? – спитав він.

– Трохи.

– Зачекай, я зараз змащу плечі сироваткою.

Костя приніс у склянці сироватку, став позаду дівчини, змастив плечі. Приємна рідина зняла пекучість, і дівчина подякувала.

– Усе. Я стомилась і йду спати, – сказала вона.

Дівчина хотіла підвестися, але Костя притримав її.

– Пусти! – невдоволено промовила Олеся.

– Скажи мені, ти з ним уже спала? – прошипів він їй на вухо.

– Тобі яке діло? Не пхай свого носа, куди не просять!

– Я тебе питаю: ти спала з ним?

Костя міцно тримав її за передпліччя.

– Та пішов ти!

Олеся різко підвелася, але Костя схопив її за руки, повернув до себе обличчям. Таким його дівчина ще не бачила. Він був такий злий, що їй стало страшно, злість у ньому аж клекотіла.

– Не дуркуй, Костю, відпусти, – сказала вона спокійно, намагаючись звільнитися від його цупких рук.

– Поки не зізнаєшся, не відпущу! – блиснув на неї недобрим поглядом.

– Поговорімо спокійно. Чому тебе це так цікавить?

– Бо я – твій брат і нікому не дозволю тебе ганьбити!

– Гаразд. По-перше, мене ніхто не ганьбив. По-друге, я його кохаю, а в храм кохання, де є двоє, нема входу сторонньому.

– Хто він? Звідки?

– Його звуть Ігор. З ним я познайомилась, коли їздила до колишньої виховательки в Сєвєродонецьк.

Олеся навмисно не сказала назву села, побоюючись, що Костя може й там знайти Ігоря.

– Ясно, – промовив він протяжно й примружив очі. – Останнє питання: ти з ним спала вже?

– Здається, це питання було одним із перших. Я вже тобі сказала, що це тебе не стосується.

Олеся з силою смикнула руки, але Костя їх здавив ще міцніше.

– Зізнавайся! – прошипів він їй прямо в обличчя.

– Це вже занадто! – спалахнула гнівом Олеся. – Так! Ми з ним кохалися! Почув, що хотів?! Тепер пусти!

– Сучка! – злісно кинув Костя й відпустив руки. – Підстилка! – додав вороже.

– Ненавиджу тебе! – крикнула Олеся й побігла до хати. Наступного дня надвечір, коли ще названий брат не повернувся додому, Олеся поїхала в Луганськ. Про неприємну сутичку напередодні вона розповіла Карині.

– Не розумію, що йому від мене треба? – сказала Олеся.

– А я тобі казала, що він у тебе закоханий? Казала! Напевно, так і є, бо приревнував! – відповіла подруга.

– Дурня якась! Не хочу про нього й думати!

До Ігоря Олеся приїхала на початку травня. Він зустрів її на автовокзалі в місті, і вони разом поїхали в село.

– Потрібно було щось купити на гостинець Людмилі Анатоліївні, – згадала Олеся вже в маршрутці.

– Ти будеш жити в мене, – сказав юнак. – Мама поїхала до сестри на два дні.

– А якщо повернеться? Буде незручно якось.

– Так, вона повернеться, і я вас познайомлю, – сказав Ігор.

Того літнього безвітряного вечора закохані довго сиділи у дворі під липою.

– З одного дерева липи бджоли збирають до тридцяти кілограмів меду, – сказав Ігор.

– Ого! І де наш мед? Де наші бджоли? – усміхнулась Олеся.

– Хочеш меду? Можу пригостити.

– Ні. Я хочу бути з тобою поруч, вслухатись у твій голос, відчувати тепло твого тіла.

Ігор обійняв дівчину за плечі, ніжно пригорнув до себе.

– А ти знала, що дикоросла липа зацвітає на своє двадцятиліття, а садова – на тридцятий свій рік? – запитав він.

– Ні, не знала, але якось читала, що це дерево може дожити до трьохсот років, а деякі – навіть до тисячі, – мрійливо промовила дівчина. – Уявляєш, ця липа може стати свідком не одного покоління? Нас не буде, а вона стоятиме, квітнутиме, і над нею кружлятимуть бджоли.

– Нас не буде – то будуть наші діти, онуки, правнуки. Тонкий солодкий аромат наповнював повітря, одурманював, п’янив, загострював почуття. Олесі було так спокійно й радісно на душі, що здавалося, ніби навколо них живе саме щастя, і нема більше нічого й нікого, окрім них і безмежного кохання.

– Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався, – стиха промовила дівчина. – Ось так би весь вік сидіти поруч із тобою, вдихати п’янкий аромат липи. Мені здається, що навіть бачу цей запах!

– Моя мрійниця! – сказав він лагідно й поцілував дівчину. – Попереду в нас буде ще багато-багато таких вечорів. Ми завжди будемо разом.

– Справді? – спитала Олеся, відчуваючи, як схвильовано закалатало серце.

– Так. Ми одружимося й тоді вже ніколи не будемо розлучатися.

– Ніколи, – луною повторила вона.

– То коли ми одружимося?

– Щойно закінчу