Читати книгу - "Маг"

на півдні так, ніби я недооцінив вибрану місцину. Я скоса зиркнув на нього. Очевидно, Конхіс не з веселунів. Визбуте емоцій обличчя скидалося на маску. Від носа до кутиків рота пролягли глибокі борозенки, що свідчили про досвід, владність і нетерпимість до дурнів. У нього не всі вдома. Цілком певно, що Конхіс не буйний, але таки ненормальний. Здається, він переплутав мене з кимсь іншим. Мавпячі очі втупилися в мене. Таке мовчання, такий погляд водночас непокоїли й трохи смішили: він неначе пробував загіпнотизувати якусь пташку.

Раптом він злегка, але рвучко сіпнув головою — чудний жест, питально-риторичний, не розрахований на відповідь — і тут же переінакшився. Конхіс став поводитися так, ніби все те, що досі між нами сталося, було тільки розіграшем, шарадою, приготованою заздалегідь і виконаною згідно із задумом, а тепер вона добігла кінця.

Я знову спантеличився. Еге, він зовсім не псих. Навіть усміхнувся, й очі вже не мавпячі, а скоріше білячі.

Господар підійшов до стола.

— Почаюймо.

— Я прийшов сюди тільки для того, щоб попросити склянку води. Це…

— Ви прийшли сюди, щоб познайомитися зі мною. Будь ласка. Життя коротке.

Я сів. Другий куверт призначено мені. З’явилася стара жінка в чорній, посірілій за довгі роки суконці. Обличчя зморшкувате, як в індіянської скво.

Вона принесла тацю, на якій стояли вишуканий срібний чайничок, що зовсім не пасував до вбогої одежини, жбан з окропом, цукорниця й блюдце зі скибочками цитрини.

— Це моя хатня господиня, Марія.

Він щось сказав по-грецькому, і я розібрав своє ім’я та назву школи. Не усміхнувшись, не піднявши очей, стара вклонилась і поставила все на стіл. Спритно, як вправний фокусник, Конхіс зірвав з тарілки муслінове накриття й відкрив сандвічі з огірками. Наливши чаю, кивнув на цитрину.

— Пане Конхісе, звідки ви мене знаєте?

— Попрошу вас вимовляти моє прізвище так, як це роблять англійці. Через «ч». — Він надпив із чашки. — Коли випитують Гермеса, то Зевс про це знатиме.

— Боюся, що мій колега повівся нетактовно.

— Ви, звичайно ж, усе про мене дізналися.

— Дуже небагато. Попри все, ви дуже гостинно мене приймаєте.

Він глянув на море.

— Є такий вірш часів династії Тан. — Кончіс передав голосом твердий приступ на початку назви. — «Тут, на границі, падає листя. Хоч усі мої сусіди — варвари, а ти — за тисячу миль звідси, однак на моєму столі завжди стоять дві чашки»[54].

— Завжди? — усміхнувся я.

— Я бачив вас минулої неділі.

— То це ви залишили внизу речі?

Він кивнув.

— Сьогодні вранці теж бачив.

— Сподіваюся, я не завадив вам купатися.

— Зовсім ні. Мій пляж он там, — вказав він пальцем понад жорствяну смугу. — Мені подобається бути там на самоті. Вам, як гадаю, також. Гаразд. Їжте сандвічі.

Кончіс долив мені чаю — китайського. У чашці плавали клаптики великих листків, витав смолянистий аромат. На іншій тарілці лежали кураб’єдеси — мигдальні конічні тістечка, посипані цукровою пудрою. Я вже й забув, яким смачнющим може бути полуденок. Мене брала заздрість, яку почуває до багачів приречений жити й харчуватися в установах. Я пригадав підвечірок у старого парубка — одного з моїх викладачів у Магдалинському коледжі, і ті самі завидки до його помешкання, бібліотеки, до спокійного, врівноваженого й розрахованого життя-буття.

Скуштувавши кураб’єдесів, я схвально кивнув.

— Ви не перший англієць, що вподобав Маріїні ласощі.

— А перший, мабуть, Мітфорд?

Кончіс учепився мене поглядом.

— Я бачився з ним у Лондоні, — додав я.

Він долив чаю.

— І як вам капітан Мітфорд?

— Не до вподоби.

— Він щось сказав про мене?

— Та ні. Тобто… — Кончіс не відводив очей. — Сказав тільки, що… посперечався з вами.

— Через капітана Мітфорда я дійшов до того, що почав соромитися свого англійського походження.

До цієї миті я вважав, що вже знаю, хто такий господар вілли. По-перше, його вимова хоч і коректна, але старосвітська або ж така, як у того, хто багато років не бував в Англії. По-друге, зовнішність чужоземця. Кончіс неймовірно, майже як близнюк, подібний до Пікассо — щось від мавпи, щось від ящірки. Типовий житель Середземномор’я, який, провівши десятки років під гарячим сонцем, відкинув усе, що заважає узгодити своє «я» і свою життєвість. Мавпячі гормони, бджолине молочко і міць — не тільки вроджена, але й набута завдяки правильному вибору й регулярним вправам. Судячи з одягу, він аж ніяк не денді, однак є й інші форми самолюбування.

— А я й не гадав, що ви з Англії.

— Я жив там до дев’ятнадцяти років. Тепер у мене грецьке громадянство й прізвище матері. Вона була грекиня.

— Чи буваєте в Англії?

— Зрідка. — Він швидко змінив тему. — Вам подобається мій дім? Я сам його спроектував і збудував.

Я повів оком навколо.