Читати книгу - "Обережно: міфи!"

поміщицькою експлуатацією і не мети жорстоким пригнобленням бюрократії... Зараз цей [царський] панславістський національний уряд систематично і жорстоко переслідує малоросійську мову... Цей [український] народ, разом з 4 мільйонами білорусів, певно, складе окрему, незалежну націю мільйонів на 20 жителів, котра може, звичайно, вступити у союз із Польщею чи Великоросією, однак повинна залишитися цілком незалежною від одної й другої».

На думку дослідників–шевченкознавців, великий Кобзар виявляв «однозначно негативне ставлення до Переяславської угоди» (Грабович, 1993). Навіть М. Драгоманов (1992. — с. 38), який аж ніяк не був схильний до того, аби бодай щонайменше ідеалізувати Гетьманщину, визнавав, однак, що коли «порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було у государстві московськім, то усе–таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

На думку відомого сучасного дослідника І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 52), «приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі наслідки для суспільних відносин українського народу» — загалом це був надзвичайно трагічний, за влучним висловом М. Драгоманова, «пропащий час» у нашій історії.

Від припущення подібної помилки сьогодні застерігає й відомий московський політолог О. Ціпко. Покладаючись на родимку зверхності росіян, чистосердечно попереджає «молодших сестер» Росії, ризикуючи бути затаврованим у «проукраїнських» настроях (Кирилюк, 1995): «Для України та Білорусії буде краще, якщо вони не возз’єднаються з Росією... Не хочеться ніякої реінтеграції не тільки тому, що вона зараз неможлива. Просто шкода населення України, Білорусії та Казахстану... Якщо Україна та Білорусія хочуть зберегти шанс на демократичний розвиток, на нормальну національну розбудову, зрештою, на виживання, їм треба якомога далі триматися від нинішньої Москви... Наші московські “генії” уражені “столичним розумом”. Чогось іншого, крім зверхності, глузувань та приниження, українцям та білорусам од цих людей годі чекати».

Та що там сучасні московські «генії» — он навіть такий відомий демократ, як Ф. Достоєвський, у статті, мова про яку ще попереду, докоряючи балканським народам на недостатні почуття вдячності до Росії, не утримався від того, аби не назвати їх «народиками» і навіть «народцями»! До речі, на цьому «почутті зверхності», яке «великоруси глибоко носять у своїй душі», наголошував ще всередині минулого століття й відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613). Це тільки взайве засвідчує, якої глибини сягає коріння великодержавного російського шовінізму.

Утім, століття притирання до московської кормиги не могли для нас минутися безслідно — ще й сьогодні немало українців, скуштувавши важкого хліба омріяної самостійності, все ще сумують за твердою рукою «старшого брата».

З часом, як казали древні, минається все. Невідомо, однак, скільки знадобиться для того часу і яку пустелю–випробування доведеться нам подолати. Та, певен, здолаємо, бо іншого просто не дано.

6. Міф про «окраїнність» України

Схоже, що українці, тобто майбутні малороси, якось одразу не сподобалися московській владі, а надто дякам. Нібито й люди, як люди — з двома руками, ногами, очима тощо, — але не давало спокою якесь підсвідоме передчуття: «...чує моє серце, навозимося ми з тими... хохлами!» І, певно, саме тому ледве не з моменту «возз’єднання» почали забороняти простому, але на той час ще вільному українському людові усе, що тільки можна було заборонити: і носити яскравий одяг, і сап’янові чоботи, що, з точки зору самодержавної пихи, могло негативно впливати на закріпачених, «лапотних» московських «холопів», і вільно торгувати, і друкувати та читати (а бажано б — і думати!) рідною мовою, і навіть хрестити «українськими іменами» власних дітей. Та й про «хохли, котрі у вас на головах», не забули — уже у тому ж таки 1654 р. наказом царя Олексія Михайловича вимагалося: «пострижіть» (Соловьев, 1963. — т. 10. — с. 626). Хоча М. Драгоманов (1917. — с. 10) наводить цей маніфест царя як приклад «тупоголовості» московських політиків в момент, коли Україна зверталася до них із проханням «союзу та протекції», однак навряд чи могло бути інакше — волелюбні, освічені та ще й чепурні українці становили зрозумілу небезпеку для варварськи деспотичного режиму, що неподільно панував у Московській державі, де, як наголошував М. Лєрмонтов, «ницість є благо».

А далі таких указів, добірно просякнутих спесиво–зверхнім «заборонити!» все українське, було безліч. До того ж ревні виконавці «высочайших» повелінь «на місцях» у своєму українофобстві перевершували будь–які можливі межі брехні та цинізму. Так, наприклад, згаданий циркуляр губернатора фон Богговута (Кучерук, 1991) серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз'яснити, що Україна” — то “окраїна” держави в минулі часи... і що ніколи українського народу не було...»

Узвичаєна маячня, розвінчувати яку — забагато честі. Та все ж цікаво, «окраїною» якої держави наприкінці XII ст., коли назва «Україна» вперше зустрічається у літописних джерелах (це зовсім не означає, що саме тоді вона й виникла, однак більш ранні джерела не дійшли до нас, зокрема й тому, що, як наголошував М. Грушевський, «свідомо нищилися»), можна було б вважати величезну імперію, якою ще була на той час Київська Русь? Хоча пан губернатор і не уточнював, яку саме «державу» він мав на оці, однак жодних сумнівів щодо цього не виникає — не він перший... Правда, тоді доведеться «поправити», скажімо, відомого дослідника історії Москви С. Бахрушина, котрий, нагадаю, навіть на кінець XIII ст. визначав її як «закутковою» [та говорити бодай про початки російської державності на ту пору ще не доводиться, оскільки, як зазначають найостанніші академічні історичні видання Росії (Русские, 1997. — с. 16), самий лише «початковий етап формування» російського етносу «припав на XIV століття»), або іншого відомого історика І. Огієнка, який доводив (1991. — с. 61), що «навіть в XVII віці Москва животіє в темноті». Та й за оцінкою М.