Читати книгу - "Паморочливий запах джунглів"

Я вже знав ці діалоги всередині себе, коли воював здоровий глузд з безглуздою, майже підлітковою хоробрістю, безжальною силою незнання, яка здебільшого перемагала, не слухаючи очевидної логіки і здорового інстинкту самозахисту.

Власне в цю мить і затріщали автоматні черги, і це було очевидно – стріляли по нашій машині. Кілька куль ударились невиразними хижими краплинами залізного дощу об наш джип, нагадуючи, що тут не іграшки і що кожного з нас справді можуть зараз вбити, якщо навіть сліпа куля поцілить, куди треба.

Але ж кулі не пробили навіть обшивку машини, отже, стріляли здалеку, вочевидь з гори.

Але хто сказав, що вони не перебіжать через гору і на наступному повороті не зустрінуть машину прямими автоматними чергами вже зблизька.

І тоді – до побачення всім! Ми вже нікуди не їдемо! Нам просто справді буде пиздець!

Хоакін пригнувся за кермом так, що ніби вкляк у нього, став якийсь маленький і непомітний, і я раптом побачив у ньому ще підлітка, зовсім юнака.

– Молися Богові! – сказав він високим юнацьким голосом. – Ти сам цього хотів – от і маєш.

Він був правий – я сам цього хотів. Я мав те, що хотів. Існувати всупереч страхові перед смертю. Існувати всупереч можливій смерті. Це особливе піднесення, яке я переживав рідко, але я знав уже добре. Воно породжене абсурдністю життя, коли ти віч-на-віч з ним, ніби з голою жінкою… Отак от відразу вона являється перед тобою зовсім гола, і це заворожує. У загрозі життю є своя привабливість. Можна боятися вмерти і прагнути ризику, так як переспати з дуже привабливою жінкою і потім відчувати кайф після апогею. Полегшення, спокій і знання, що це було, це відбулося.

У машину не трафляли кулі, видно, стріляли з гори звисока.

Я схопив автомат Хоакіна і вистромив його у вікно. Зняв запобіжник і вигнав у понічне нікарагуанське повітря велику нічну чергу.

– Навіщо? – прошепотів Хоакін. – А втім – нехай знають, що ми озброєні. Може, так і треба.

Все було ніби й непогано, але ж на задньому сидінні сидів було мій колега-москаль, який тепер лежав на підлозі джипа і обкладав мене всіма можливими в російській мові матами.

– Ти ненормальний, ти піздоватий, йобнутий на всю голову з цим своїм Нікарагуа. Рускаму челавєку за граніцей ваабще больше нєдєлі делать нечего. А тут сумасшедшій хахол піздячіт кудата в гори і нариваєтся на то, чтоби его убілі.

Да йді ти сам к йобаной матері і здихай тут зі своїми революційними абізянами, а я не магу винасіть ету скотскую страну і етіх ідіотов і придурка тебя, которим меня Бог наказал….

Він верещав майже увесь час, поки ми не в'їхали з гір в рівнину і ще незабаром просто в місто Естелі, і він затих.

Ми розійшлися мовчки кожен у свою кімнату у військовому гуртожитку, а наступного дня виявилось, що він таки захворів – чи правда чи ні, в нього прихватило шлунок, і я, радісно лишивши його в місті, подався сам знову в гори тільки з Хоакіном.

Але цього разу якраз у нас не стріляли, і все було спокійно, і мені було шкода бідного кацапа, який так обісрався під кількома автоматними чергами, і така в мене була з ним пригода в Естелі.

У спокійному житті він був веселий балагур і матюкальник, і знав силу-силенну рускіх частівок з матюками, і все це виходило в нього дотепно і навіть дуже…

Я качався зі сміху, нікарагуанці просили перекласти анекдот, але я перекласти це не міг, бо з такої пісні справді слова не викинеш.

Цей рускій був-таки прикольний чувак справді. Але його жарти вже нічого не рятували в наших взаєминах, і він це знав, і я знав. І він знав, що я все бачив і знаю про нього.

Я говорив з ним па-рускі. Питаю вранці:

– Ну што?

А він мені:

– Нє што, а што п'ядесят! І каждому!

На щастя, він незабаром поїхав, ми гарно розпрощалися, при від'їзді він знову став веселий і життєрадісний москаль – кров з молоком.

Але я пам'ятав його істерику в Естелі і вже ніколи не зміг би на нього дивитись нормальними очима. Такого прислали. Що робити!

Я вже пробув у Нікарагуа понад два місяці. Об'їздив чимало з цього боку, де Манагуа, і Атлантичний океан.

Але країна містилася серед двох океанів.

Посередині