Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я, на відміну від тебе, цього й не прагну.
— А чого ви можете прагнути? Маги й чародії! Останні жалюгідні тіні колишньої величі.
Чаклун наблизився до неї, подивився в жовті від гніву очі — очі дикої рисі.
— Ти також тінь тієї величі. Не така вже й жалюгідна. Ти красиво помреш, Огнеславо. Горітимеш, як твоє розкішне волосся. Про таке довго згадуватимуть, обіцяю. Не менше ста років. А то й тисячу. Авілар матиме дуже довгі тіні. Дуже. А тепер ще трохи поверещи, бо перед степовиками доведеться мовчати, — і звернувся до прислужників: — Посадіть її на коня й укрийте голову так, щоб і порошинка не неї впала.
У залишки розбурханого Стратомирового стану Огнеславу доставили незапорошену й чисту, величну й мовчазну.
Коріель за дві хвилини підмовив кількох дужих чоловіків розправитися з рудою відьмою, яка подарувала розбишакам Гайнелія незаслужену перемогу, — задля власного порятунку.
Степовики хутко назбирали купу хмизу, по пояс людині, обклали ним високий кілок, призначений для будування намету. Поставили на сушняк зв’язану Огнеславу, прив’язали шорсткою волосяною мотузкою — і підпалили.
Кругом багаття зібралася чималенька юрба переляканих жінок, замурзаних дітей, зігнутих і немічних стариганів. Коріель спостерігав за всім, що відбувається, стоячи осторонь. Час від часу він зупиняв погляд на великих зелених очах, що дивилися вдалечінь і темнішали, темнішали…
Полум'я розгорялося усе дужче, язички жваво підбиралися до ніг Огнеслави, затлів-задимів вишиваний поділ її довгої сорочки.
Тієї ж миті щось змінилося — аж повітря навкруг здригнулось. Огнеслава вп'ялася поглядом кудись далеко, вище голови Коріеля і раптом так пополотніла, що він також повернувся, щоб глянути в той бік, куди дивилася дівчина.
Стрімголов до них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча, розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.
Вельф просто з коня кинувся на палаючий хмиз, умить розв’язав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув униз — вогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.
Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б'ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнища — полум'я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.
— Нарешті здогадався, — весело промовив, підводячись, Вельф. — Братимеш викуп за свою полонянку?
Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потому — й самого Вельфа:
— Твої рукавички, — легенько торкнув коліном коня за бік — жеребець повагом рушив уперед.
Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель, як темний птах, навис над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.
— Щось я не доберу, Вельфе, — дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, — я тепер твоя наречена чи бранка?
Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав'язаний Коріелем пасок.
— А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? — підкреслено поштиво спитав авіларською.
— Гадаю, трясовина вже позаду… — відповіла й вона мовою чаклунів.
— …а попереду — прірва, — закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.
— Байдуже, — Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.
— А прокляття? — чаклун ступив крок уперед, назустріч.
Вона виклично випросталась:
— Що мені до того, якщо я хочу бути з тобою — зараз. І завжди. Мені однаково — можливо це чи ні.
Лице Вельфа разюче змінилося — немов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею з’явилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.
— Там, де ти, неможливе стає неминучим, — мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між ними — і в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.
Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:
— То ти… вирішив померти?!
Вельф відповів ніби жартома:
— Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.
— І ти так ганебно здасишся?
— Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.
Коріель якось розгублено й сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:
— Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?
Чаклун поблажливо всміхнувся:
— Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це в них на все чітко визначені ціни, — перезирнувся з Огнеславою й додав: — Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.
— І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.