Читати книгу - "Зневажаючи закон"

— Друга версія трохи суперечлива — адже Мрозік мав почувати в родичів.

— А, бува, вбивця мешкає десь поблизу? В самому селі «фіата» з такими покришками немає. До речі, в Старосюлках зараз працюють колеги з комісаріату. Я ж чекаю повідомлення з дільниці на Жолібожі[6], товариші повинні дізнатися все про Данієля та його родичів. Має надійти й аналіз крові, що лишилася на траві з галявини.

— Скажи, чи не був того вечора Мрозік одягнений у щось примітне, незвичне? А то можна було б придивитися до скупників та гендлярів на ринках.

— Батьки твердять, ніби він мав на руці золотого годинника «Омега», але номера не знають. Що ж іще він мав при собі? Сигарети, гаманець, хусточку, інші дрібниці — словом, нічого особливого. Ну, зрозуміло, паспорт і службове посвідчення… Ага, ще медальйончик на ланцюжку, срібний.

— Що було на медальйончику?

Щенсний спробував пригадати.

— Якийсь святий, здається… Ні, стривай! Згадав — це був папа Іоанн-Павел Другий.

— Чи багато є таких срібних медальйонів? Дізнайся, це може навести на слід.

Майор знизав плечима.

— Хто його зна… Гадаю, цього й сам архієпископ не відає… А ось якби вдома у Мрозікін знайшовся гарантійний паспорт «Омеги»… Знаєш, це здасться реальним.

Він зняв трубку й зателефонував у відділення міліції. Звідти відповіли, що знайти гарантійний паспорт важко, бо в домі жалоба, мати майже непритомна, єдиний син…

— Треба! — наказав майор, поклав трубку й допитливо поглянув на полковника Даниловича.

— Ну, в чому справа? — Данилович не любив таких поглядів, бо йому здавалося, що він сам щось проґавив.

— Не пам'ятаю, чи я тобі казав, що Урочище під наглядом. Там зараз хлопці з місцевого комісаріату й з управління Північної Праги. Вони дуже обережні: поперевдягались у форму лісників і робітничі комбінезони.

— Дуже добре. Але коли той убивця знову з'явиться на галявині? Можна довго чекати… І взагалі, навіщо йому туди їхати? Бо прислів'я каже, буцімто злочинець завжди повертається на місце злочину? Я в це не вірю.

— І зовсім не через те. Зрозумій, Стефане, на тій галявині щось мусить бути. Може, тепер туди приїдуть удвох або втрьох. Це ж чудове місце для таємної наради. А що, як ми натрапимо на зграю спекулянтів? — Він замислився й додав: — Поїду туди з собакою. Тобто з провідником і собакою. Те місце, де вбивця виривав закривавлену траву, ми знову накрили камінням і гілками. Якщо він приїде, то й не здогадається, що ми там були. Але, гадаю, собака відчує те, чого людина не помітить. Вночі після нашого перебування в Урочищі був дощ, отже, стер сліди наших ніг…

«Чи спостерігачі в Урочищі чимось себе викрили, чи вбивця більше не мав наміру приїздити на галявину?» — міркував Щенсний. Він почекав кілька днів, а потім сів у свій «малюк», невеличкий «фіат-126», разом із капралом-провідником та собакою Тропіком. Вони приїхали на світанку третього серпня; зранку була імла, пізніше розпогодилось і засвітило сонце.

Майор уже знав мало кому відому лісову дорогу від шосе до Урочища, але не був певен можливостей свого «малюка»; до того ж машина нещодавно знову побувала в ремонті. Вона повільно і з гідністю пересувалась піщаними вибоями, скреготіла, стогнала, видзвонювала деталями, але їхала.

— Добряча машина, добряча! — раз у раз примовляв майор, а капрал дивувався: він тими ж словами примовляв до собаки. Тропік терпляче зносив гуцання — ще й не таке трапляється на службі міліцейському псові. Висунувши носа в прочинене вікно, він принюхувався до вологого запаху трави й листя.

Нарешті вони дісталися галявини. Тропік виплигнув першим, під найближчим деревом підняв на хвилинку ногу, а потім лише розглядався навкруги і чекав, не знаючи, чого від нього забажають. Провідник вийняв з машини торбу, а з неї шапку й пару сандалій Данієля Мрозіка. Щенсний позичив ці речі в його батьків, пересвідчившись, що загиблий син останні тижні найчастіше носив саме ці речі. А в день убивства він їх чомусь не вдяг, то вони й лишилися вдома.

— В мене немає жодних доказів, що гаманець, годинник, документи і все інше, що мав при собі Мрозік і чого ми не знайшли, лишилося тут, на галявині, — сказав майор провідникові. — Ми вже шукали й у траві, і під кущем — безуспішно. Й усе-таки я хотів би ще раз спробувати з допомогою собаки.

Капрал погладжував пса по голові й замислено дивився на Урочище, потім сказав:

— Якщо тут щось закопано, Тропік неодмінно знайде.

Він сунув псові під ніс шапку та сандалії і наказав шукати. Тропік досить довго запам'ятовував запах людини, що носила ці речі, доки впевнився, що вже не помилиться. Потім підняв голову і поглянув на хазяїна; в очах пса відбилося повне розуміння ситуації.

— Шукай, Тропіку, шукай!.. Добрий пес, розумний пес… Постарайся, друже!

Чорний вологий ніс зосереджено обнюхував траву, кущі, стовбури дерев, листя та кам'яні брили. Він шукав той запах, що його запам'ятав, але не знаходив. Не було його ні в траві, ані в піску; інколи псові здавалося, що він ось-ось натрапить на слід, але ні, це був не слід, і він знову повертався до речей небіжчика, знову запам'ятовував і знову шукав.

Щенсний присів на камінь, палив і чекав. Капрал зняв повід і дав псові повну волю. Минав час. Через три чверті години майор вирішив: нічого не вийде. Або вбивця забрав речі Мрозіка з собою й кинув у Віслу, або…

— Здається, щось є! — заволав капрал. Він підбіг до пса, який нетерпляче рив землю, розкидаючи її на всі боки. Щенсний теж кинувся туди, обидва схилилися над Тропіком. За хвилину пес витяг з лунки пластикову торбинку і поклав перед