Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Ще немає доказів, — обережно нагадав Дуліб. — Самі лиш передбачення та… підозри.

Але Ізяслав не слухав більше свого лікаря. Нарешті, нарешті мовлено те слово, якого йому не стачало всі ці роки! Князь Юрій, далекий, недосяжний, неприступний, гордий і чесний перед усім світом, тепер буде знеславлений, заплямований, зганьблений; одне лиш слово, мовлене щойно ось цим загадковим чоловіком на ймення Дуліб, дає право йому, Ізяславу, до кінця днів своїх (або ворога — так буде ліпше!) битися з Юрієм Довгою Рукою, щоб покарати його за той злочин у Києві, за злочин, що його не спокутуєш нічим, окрім хіба що смертю.

— Що ж маю діяти, діти мої милі? — не властивим йому голосом вигукнув Ізяслав, притискуючи руки до грудей і обводячи поглядом роз'ятрених очей братів своїх, воєвод, дружинників — усіх, хто був там присутній. — Поки я клопотався справами Києва, Юрій кликав Святослава Ольговича в Москву. Пили там, змовлялися. За моєю спиною готувалося злочинне діло братовбивства, щоб кров Ігорева упала на мене. Але Бог усе бачить. Він не допустить, щоб залишалося щось некараним. Ми підемо на Юрія і не дамо йому спокою, аж поки…

— Стривай, князю, — перепинив його Дуліб. — Сказано ж тобі, що нічого не відомо. Подумай, перш ніж братися до нової війни. Князь Юрій — рідний брат твого батька. Мономахів син. Чи піднімеш руку на свій рід? Утекли вбивці до нього. А чи знав він про це? Може, не відає й досі?

— Ні, ні, — швидко промовив Ізяслав. — Не те мовиш, лікарю. Зайве і непотрібне. Сам сказав про Юрія Довгу Руку.

— Та що сказав? — дивуючись, що ніхто не підтримує його, вигукнув Дуліб.

— Вже сказав, — квапливо мовив Ізяслав. — А ми чули. Всі чули. Треба записати. Нема мого вірного боярина Петра, нікому й записати. Отець Іоанн, знаєшся на грамоті, запиши сказане Дулібом.

Отець Іоанн закашлявся від такого несподіваного доручення.

— Не маю приладдя до письма.

— Принесуть, принесуть. Гей, там, принесіть отцю Іоанну все потрібне для письма. Чи, може, ще щось треба? Може, буквиці позабував за жирними наїдками князівськими та питвом безмірним? Га? Ні? То пиши! А Петро Бориславович повернеться від угорського короля, тоді й перепише, бо ти, отче, однаково так не зумієш, як мій боярин.

— Що писати звелиш? — націлюючись на пергамент відразу писалом і бородою, поспитав священик.

— Не велю, а прошу. Запиши слова Дулібові про те, що сліди вбивства ведуть до князя Юрія Довгої Руки.

— Не вбивства — убивців! — поправив Дуліб.

— Убивці — то саме вбивство і є. Однаково, Не було б убивців, не сталося б і вбивства. Так, діти мої й братове? Бачу, що так. Ось і пиши, отче. І пиши, як ми дали слово помститися Юрієві за вбивство. З дружиною своєю і братом Володимиром я піду супроти союзника Юрієвого Святослава Ольговича та всього його роду. А ти, брате Ростислав, тобі Бог дав верхню землю по Дніпру, отож там і піди супроти самого Юрія, там у тебе і смоляни, і новгородці, і ратники твої, ти там удерж Юрія, а вже як мені дасть Бог поквитатися з Ольговичами і Давидовичами, тоді…

Ізяслав перехрестився, перехрестилися його брати князі, перехрестилися воєводи, перехрестилися дружинники. Дуліб дивився на все це і не йняв віри. Як же так? Він висловив тільки припущення. Власне, переказав те, що почув у Києві, підтверджень не мав ніяких, не знав навіть, чи існували взагалі оті два чоловіки, що їх названо вбивцями — Кузьма, Ємців син, і прибрамний з монастиря святого Феодора. Може, їх вигадав Войтишич і наплів-накрутив довкола вбивства лиш з єдиною метою: щоб потішитися над княжим лікарем, який узявся не за своє діло?

— Стривай, князю, — Дуліб спробував напоумити Ізяслава. — Все, що я довідався про вбивство, довідався від воєводи Войтишича або з його поміччю. Сам не переконався. Передав тобі почуте.

— Войтишич служив самому Мономахові, а потім моєму отцеві. Це найвірніший нам чоловік у Києві, — зрадів Ізяслав. — Коли сам Войтишич стверджує все, то так воно і є.

Дуліб міг би нагадати, що Войтишич служив не тільки Мономаховичам, але й Ольговичам, вчасно перекидаючись на бік сильного, але йшлося йому не про Войтишича, і не про Юрія Суздальського, якого не знав, — ішлося про істину.

— Князю, — твердо мовив, — не так витлумачуєш мої слова. Криво тлумачиш.

— Ні, брате мій, — щосили вдаючи суцільну лагідність, знову приклав до грудей руки Ізяслав, — не тлумачу твоїх слів ніяк. Велю записати їх — ось і все. Щоб усправедливитися перед дітьми своїми і нащадками.

— Але не так називаєш речі, як належить. Вбивців називаєш убивством, а це ж неоднаково.

— Любий мій лікарю, чи помітив, що всі мовчать після того, як почули від тебе, куди ведуть сліди вбивства?

— Убивць! — гукнув Дуліб.

— Перебиваєш князя, бо втомився в дорозі й випив надто міцного вина. Навіть мої братове князі мовчать, чи помітив, лікарю? А це тому, що я, Ізяслав, великий князь київський, у таку тяжку хвилину змушений брати на себе, і тільки мені судилося мовити слова, від яких залежить доля цілої землі нашої. Всі слова і їхнє тлумачення належать мені. І все підлягає моїм словам. Я називаю речі — без моїх слів вони не існують. Поза моїми словами не існують теж.

— Помиляєшся, княже, — підвівся Дуліб. — Безліч речей існує поза тобою і незалежно від тебе, І найперше: справедливість, а ще — істина.

– Істина? А що то таке? Стривай, отче, не пиши, поки нам лікар не розкаже, що то таке — істина? Може, Бог? Але Бог завсігди з нами, він у серцях наших, а поза нами його нема, бо тоді б довелося визнати бога і для коней, і для дерев, як ведеться ще й досі серед диких поганів, од яких, хвала нашим князям першим, ми відбігли навіки, прилучившись до світу християнського. Коли ж так, то що тоді, лікарю, твоя мова про істину?

– Істина — це те, що дає змогу бути справедливим у вчинках. А в тяжкім ділі вбивства Ігоревого все ускладнюється безмірно вашими князівськими незгодами. Тому перша потреба — встановити істину, а вже лиш по тому звинувачувати остаточно того чи іншого. Ти звелів мені почати се діло, хоч і незвичне для мене й протиприродне моїй натурі, дозволь і докінчити. Для цього відпусти до князя Юрія в Суздаль, де спробую відшукати вбивць, а також довідатися, хто їх намовив.

— Хочеш, щоб дозволив?

— Так.

– І не боїшся Довгої Руки?

— Заради істини чоловік не