Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

“Він схожий на пса, що зачув змію”, — подумав Алик і згадав, як бабусин Дінго в Делі не зносив навіть сумирних водяних вужів.

Робик тільки попросив:

— Почекай на мене хвилинку.

— А куди ти? — спитав хлопець.

— Я зараз повернуся, — сказав Робик і ступив на стрічку транспортера в напрямку “поверхня”. Транспортер зразу ж рушив, і стіна замкнулася за ним, наче тінь.

Алик похитав головою.

— Трохи неспокійні канікули, — сказав він у бік екрана і хотів блазнювати й далі на цю тему, але нічого не виходило.

Він був сам, отже міг дозволити собі хвилю смутку. Хвилю “слабкодухості”.

— Як так піде далі, — сказав хлопець сам до себе, — то нам ще й канікули продовжать. Тоді ми помремо з нудьги.

Проте думка, що людина може померти з нудьги, була така неймовірна й така неймовірно смішна, що він просто зареготав. А коли ще й пригадав “кашель засапаної зозулі”, то аж заплакав зі сміху.

Але враз замовк. В одну мить. Бо почувся голос “Розвідника”, в якому бринів переполох, чи навіть жах.

— Увага! — сказав голос. — Ува-а-а…

Це друге “ува” перейшло в якесь відразне белькотіння.

— Що? — спитав Алик.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз почулося те безпорадне “ува”, потім настала страшна тиша.

Алик підвівся й озирнувся довкола.

— Я, мабуть, сплю, — сказав він. — Прокинься, Алику!

Тиша.

В глибині екрана мовчки зростала й повільно наближалася смуга Чорної Ріки. Найгірше те, що на “Розвіднику” почало щось діятись. Діятись серед тиші й мовчанки, яку було ані збагнути, ані стерпіти.

— Робику! — гукнув Алик.

Тихо.

Ані луни, ані голосу.

— Перестань верещати, — порадив собі Алик. — Це і не гарно, й нерозумно. Думай, що далі робити.

Якусь хвилину хлопець і справді напружено думав.

“Що так стурбувало Робика? Чого він злякався?”

Потім сказав:

— Буду говорити вголос. Так легше.

Він підвів до стелі голову.

— Якщо чуєш мене, “Розвіднику”, то записуй. Починаю розмовляти сам із собою. Увага!

Розмова була проста: питання — відповідь, питання — відповідь…

Ось перше питання:

— Що занепокоїло Робика?

Відповідь:

— Не знаю.

А далі вже пішло, як по нитці:

— А все-таки?

— Його могли занепокоїти звичайні пошкодження в “Розвіднику”.

— Не думаю.

— Чому?

— Бо звичайні пошкодження “Розвідник” лагодить сам.

— Отже?

— Або “Розвідник” здурів і не хоче сам собі допомогти й нам коритися…

— Або?

— Або небезпека прийшла ззовні. І це, мабуть, якісь чужинці.

— Дурниці.

— Чому дурниці? По-перше, бували випадки, коли в несприятливих умовах втрачали глузд навіть найкращі супермеханомозки. Ми ж опинилися в умовах, що найменше сприяють спокійній роботі. А “Перший Розвідник” дуже вразливий, може, навіть несміливий…

— Блазнюєш?

— Ні. Може, обидві підозри слушні? І те, що на “Розвідника” напали чужинці, якісь злі, неприхильні істоти з космосу, ті, тло, наприклад, ховаються в середині Чорної Ріки і вже спіймали на гачок “Альфу” й “Бету”, а тепер ловлять нас… І, може, внаслідок їхнього нападу “Розвідник”, нездатний оборонятися, збожеволів.

— Дурниці!

Це останнє слово Алик крикнув із щирим переконанням і на хвилю перестав розмовляти сам із собою.

“Дурниці, дурниці, дурниці… — вперто й сердито повторив хлопець кілька разів у думці. І трохи заспокоївся. — Треба часом уголос виказувати дурниці, — міркував він. — Саме тоді й можна їм скласти ціну”.

Правда, поки що ця розмова не дала йому багато користі. Він тільки стратив кілька дорогих хвилин на дурнувату гру з самим собою. Тільки на те, аби збагнути, що говорив дурниці.

Стривай, а коли ж він почав говорити дурниці?

Адже перше питання було слушне.

“Нумо, поміркуй, — заохочував хлопець сам себе. — Чи…”

Але докінчити питання не встиг, бо знову озвався переляканий голос “Розвідника”:

— Увага, керівники! Увага, керівники! Негайно треба…

— Що? Що негайно треба? — несамовито закричав Алик, бо після слова “треба” запала тиша, потім “Розвідник” ще сказав: “Негайно… не-гай-но…” — і замовк.

Щось таки вже робилося, бо раптом зрушила стрічка транспортера, того, що проходив посередині зали.

Тоді Алик ще раз сказав уголос перше запитання із своєї попередньої розмови. Потім, не роздумуючи, мовчки скочив на транспортер, що дедалі більше набирав розгону.

Хлопець широко розставив ноги, трохи зігнувши їх у колінах. Стрічка тремтіла під ними. Аби тільки не впасти! Бо транспортер відразу набрав швидкості, вживаної тільки на далекі відстані.

А коли б, зрештою, він і впав? Нічого б з ним не сталося. Кожний нормальний транспортер мав лапи тривоги, якими ловив і підтримував людину, коли вона втрачала рівновагу. Кожен нормальний транспортер… Але хто міг дати гарантію, що цей транспортер нормальний?

Стрічка звивалася серед тунелів, пробігала через невідомі зали, камери та машинові відділи, напевне, швидше, ніж треба.

Алик стояв, нахилившись уперед, і, тримаючись руками за коліна, вдивлявся в предмети, що пролітали повз нього. Він кожної миті готовий був стрибнути. Обличчя його було зосереджене, спокійне.

А тим часом, коли він раптом