Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

Пунчонок про всяк випадок замінував обидві польові дороги і зоставив чергових запалювальників, які за його сигналом мали з'єднати проводи із схованим у кюветах[16] контактом. З обережності вони не залишили зверху проводів, щоб гітлерівці передчасно не помітили їх. Але на головному шляху підривники ніяк не могли закласти вибухівку, по шосе весь час снували мотоцикли» жандармів і частенько проходили патрулі з собаками.

«Як обробити шосе? — лежачи в кущах, думав Пунчонок. — Автоколона може звернути з шосе біля самого селища. Тоді пропала вибухівка і робота протягом двох безсонних ночей. Якби захопити контрольний пункт і направити машини на заміновану дорогу… Але як це зробиш?»

Пунчонок здалека помітив румунську халабуду, яка наближалася.

Халабуда несподівано зупинилася проти партизана, що причаївся в кущах. З неї зіскочили на землю два німецьких солдати і пішли в кущі.

«Секрети, видно, розставляють. Значить, автоколона скоро пройде, — здогадувався Пунчонок. — Ну, звичайно. Он вони розсілися перезутись… Харчі достають… Надовго застрянуть…»

Партизан відповз до двох своїх товаришів, які сиділи поблизу, і пошепки сказав:

— Треба тихенько приколоти. Їх автомати і плащі згодяться. Ви вдвох навалюйтесь на високого, а я справлюся з другим. Тільки дивіться, щоб писнути не встиг.

Партизани повитягали важкенькі, виточені з напильників стальні ножі, запхнули їх за халяви чобіт і, підкрадаючись, обережно ставлячи ногу з п'яти на носок, почали наближатися до прибулих, які нічого й не підозрівали.

Пунчонок, як більш спритний, раніше від товаришів опинився за спиною своєї жертви. Перепоною був лише невеличкий кущ. Вичікуючи, коли наблизяться з другого боку партизани, Пунчонок підняв руку, щоб подати знак товаришам для одночасного нападу. І раптом почув російську мову:

— Ганчір'я, що дав тобі Калузький, у тебе? — спитав менший.

— Тут ось, — відповів стриманим басом другий.

«Хто такі?.. Чого по-російськи говорять? Чи бува не «чееми»? — занімівши в напруженій позі, міркував здивований Пунчонок.

До партизанів доходили чутки про появу якихось хоробрих і невловимих месників, що мітили свої жертви двома незрозумілими буквами, але вони не дуже-то вірили фашистським вигадкам і приписували всі слухи страхові солдатів, переляканих таємничим зникненням зондерфюрера. А тепер Пунчонок на власні очі побачив чудних хлопців, що говорять по-російськи. «Може, дійсно є такі «чееми»? Люди кажуть, вони мастаки переодягатися. Хоч би своїх не прирізати…»

Про всяк випадок Пунчонок просигналив товаришам, щоб ті зупинилися там, на місці, і ще більше напружив слух.

В цей момент у когось із партизанів під ногою хруснула гілка. Чудні незнайомці підвели голови.

— Чув? — спитав пошепки менший і поквапливо засунув руки під плащ.

— Не хапайтесь за зброю, нас тут багато, — сказав Пунчонок.

Він випростався з занесеною над головою гранатою.

— Руки вгору!

— А ноги куди подіти? — побачивши перед собою грізного парубка в цивільному одязі, якомога наївніше спитав Чижеєв.

Пунчонок помітив, як з-під плаща глузівника виглядає наведене на нього дуло автомата.

— Зважте: ваші голови взяті на мушку. Один необережний рух — і в них будуть дірки, — попередив партизан. — Витягайте руки з-під плащів.

— Не можемо, погода сира… Нежитю боїмося, — продовжував так само глумливо Чижеєв.

Бачачи, що супротивників не залякаєш і що вони тільки одягом скидаються на німецьких солдатів, Пунчонок вирішив поставити питання в лоб:

— Ви чееми?

— А ви хто?

— Кримські партизани.

— Тоді ми — кримські чееми.

— Звідки знаєте Калузького? — задав перевірне запитання Пунчонок.

Сеня збагнув, що Калузького міг знати лише хтось із партизанського штабу. Кучерявий парубок на штабіста не був схожий, він більше нагадував зв'язкового, про якого розповідали в печері.

— Звідтіля ж, звідки знаємо, що тебе звати Тарас Пунчонок, — сказав Чижеєв.

Це так вразило партизана, що він мимоволі опустив у кишеню гранату і вже розгублено запитав:

— Хіба ми знайомі?

— Атож! Через Вітю, якщо знаєте такого.

— Значить, свої? — зрадів партизан. — Тоді руку, товариші.

— Ось тепер можна й нам не остерігатися простуди, а то друг мій кволий, — сказав Чижеєв, киваючи на Восьмьоркіна. Він по-дружньому простяг руку і запитав: — Де ж решта ваших?

— Тут вони. Ми прирізати вас хотіли.

— Даремно, могли на боксерський удар нарватися. Будьте знайомі — чемпіон боксу Степан Восьмьоркін, флотський важковаг і важкодум.

Із кущів вийшло ще двоє.

— Тихіше, нас можуть помітити, — занепокоївся Пунчонок. — Зірвемо всю музику. Ви теж автоколону підстерігаєте?

— Ні, ми продуктами більше цікавимося, але й автоколоною можемо зайнятись.

— А скільки вас всього?

— Поки що ось тут все наше військо — я і Стьопа,

— Тоді давайте разом діяти, за спільним планом.

Пунчонок поспішно виклав свої плани і висловив побажання захопити контрольний пункт.

— Гаразд, регулювання руху ми з Степаном на себе візьмемо, — сказав Чижеєв. — Направимо, куди треба. А ви побільше мін закладайте і людей з гранатами ведіть, щоб жаркіше було.

Моряки домовилися про сигнали, разом з двома партизанами пересікли біля балки шосе і, зробивши велике півколо, підібралися з другого боку до контрольної будки. Тут вони знайшли окопчик, залягли в ньому і почали спостерігати.

Вони ясно бачили, як у німців відбулася зміна постів. Біля контрольного пункту лишилося всього четверо чоловік. Один регулювальник стояв напроти покажчика з німецькими написами на перехресті доріг, а решта — двоє солдатів і єфрейтор — пішли в будку. Регулювальники мінялися щогодини.

До вечора рух на дорозі різко скоротився: за годину промчалося лише три вантажних машини і один мотоцикл. Почало сутеніти. Моряки й партизани підповзли ще ближче до будки і причаїлися за стосом дрібно нарубаних дров.

Незабаром на