Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

Забризкані грязюкою мотоциклісти зупинилися біля контрольного пункту, викликали єфрейтора, про щось поговорили з ним і покотили далі. Єфрейтор більше не вертався в будку, він зостався на дорозі з регулювальником.

— Видно, їх квартирмейстери або передова охорона, — шепнув один з партизанів. — Вірна ознака, що незабаром прибуде автоколона з військами. Треба швидше захопити будку, інакше проскочить мимо.

— Зараз ми їм зміну влаштуємо, — сказав Чижеєв.

Він підкрався до будки і обережно заглянув у вікно.

Тісне приміщення освітлювалося лише мерехтливим світлом залізної пічки, біля якої сидів навпочіпки рудий німець і ворушив дрова. Другий регулювальник спав на лавці, закривши обличчя шапкою.

Момент був зручний. Чижеєв махнув рукою партизанам і Восьмьоркіну: виходьте, мовляв, пора діяти.

Степан, як було домовлено з Чижеєвим, підвівся, набрав добрий оберемок дров і діловою ходою попрямував до дверей сторожки. З дороги на нього ніхто не звернув уваги. Восьмьоркін витер біля порога ноги, штовхнув легкі дощані двері і, зігнувшись, протиснувся в приміщення.

Солдат, який сидів біля пічки, вирішив, що вернувся єфрейтор, і, не повертаючи голови, про щось заговорив.

Восьмьоркін мовчки кинув дрова в куток і випростався, затиснувши замашне поліно в правій руці.

Принесені дрова, видно, здивували солдата: його начальник не мав звички носити паливо для підлеглих. Гітлерівець здивовано обернувся і раптом побачив освітлену червонастими бліками полум'я величезну постать незнайомця. Він відскочив убік, але важкий удар по голові звалив його навзнак.

Від метушні прокинувся й регулювальник, який спав на лавці. Восьмьоркін підскочив до нього, і фашистський солдат так і не зрозумів спросонку, що скоїлося. Із лави він уже не встав.

Захопивши сторожку, Восьмьоркін видавив шибку у вікні і, важко дихаючи, шепнув Чижеєву:

— Обоє готові… Противна робота… Розізлився я дуже. Кажи, що далі робити?

— Треба якимсь чином заманити в будку єфрейтора.

— Але ж як?

— Давай загаласуємо або заспіваємо, ніби шнапсу ми напилися, — запропонував один з партизанів. — Може, він і прибіжить.

— Гарно придумали, — схвалив цю пропозицію Чижеєв. — Давайте спробуємо.

Через деякий час до перехрестя донісся безладний спів. Тільки п'яні могли так горлати, і єфрейтор деякий час прислухався до цього дикого ревища, а тоді вилаявся і бігцем поспішив до будки.

Лютий єфрейтор біг з твердим наміром заткнути пельки гулякам-солдатам, бо ж з хвилини на хвилину могло над'їхати начальство. Веселенька буде зустріч! Він різко рвонув двері і зарепетував:

— Руіх! Штіль!.. Швайне!

Але тут чиясь дужа рука згребла його за груди і ривком втягла всередину. Потім немов стеля обвалилася на голову єфрейторові. Обм'якле тіло мішком осіло на землю…

— І цьому кінець, — сказав Восьмьоркін.

Зміняти регулювальника на дорозі пішов Чижеєв з партизаном, переодягнутим у єфрейторів дощовик. На зріст партизан був приблизно такий, як покійний фашист. Він не викликав підозри у регулювальника.

Дорога була темна й безлюдна. Задублий на вітрі, змоклий регулювальник з радістю передав переодягнутому Чижеєву ліхтар і указку з фосфоресціюючим кружком. Козирнувши мнимому єфрейторові, він побіг грітися в будку. Незабаром звідти почувся глухий окрик, а через хвилину все затихло.

— Все, більше жодного не лишилося, — сказав Чижеєв.

Поправивши вогонь у ліхтарі, він став з ним на перехресті. Пора було братися за виконання обов'язків регулювальника. Вдалині показалося синювате сяйво автомобільних фар.

Ніна виходила вночі. Частину дороги пройшли на катері. Було туманно й холодно.

Батько з Миколою Дементійовичем обережно опустили на воду тузика — крихітну шлюпку, поцілували дівчину на прощання, допомогли їй вмоститися і подали весла.

— Прийдемо завтра опівночі, — сказав батько. — Твого сигналу будемо ждати дві-три години. Не діждемося — прийдемо через добу знову. Не зможеш сюди вернутися, іди в ліс… Чого мовчиш? Страшно самій?

— Ні, я стараюся запам'ятати. — Дівчина бачила, що старому важко розлучатися з нею.

— Візьми про всяк випадок «вальтер», тільки не входь з ним у місто. Сховай де-небудь на березі.

Батько віддав їй трофейний пістолет і ще щось тверде, загорнуте в папірець. Ніна навпомацки визначила, що це шоколад.

— Все буде гаразд, — сказав Калузький. — Це місце в гітлерівців вважається незручним для десанту. Вони спостерігають за ним лише з мису, в темряві нас ніхто не помітить. Запам'ятайте: пройти можна лише вздовж струмка і правим боком. Щасливого повернення!

Ніна відіпхнулась від катера і обережно налягла на весла.

Дівчині не хотілося думати про небезпеку, але наче хтось шепотів їй на вухо: «Там у темряві можуть з'явитися спалахи… Ти пострілу не почуєш, але все це побачить батько… А в нього серце старе, хворе».

Ніна завжди чомусь більше турбувалась не за себе, а за близьких. Вона боялася смерті лише тому, що це спричинить горе батькові, осиротить друзів.

Ось уже вона переплила відпливну хвилю. Шлюпка занурилася в піну, під кілем зашаруділо. Дівчина кинула весла, вистрибнула на берег і, підтягнувши легке суденце, присіла навпочіпки. Так їй було зручніше вдивлятися в темряву.

— Здається, нікого нема, — тихо сказала вона. Коли Ніна говорила вголос, їй здавалося, що поряд є дуже близький і сміливий друг. — Куди ж ми сховаємо шлюпку?

Вона знайшла серед каменів вільну місцинку, витягла суденце на сушу, перевернула його днищем догори. Потім міцно прив'язала його до весел, засунутих у щілини між двома каменями, і замаскувала оберемком морської трави.

— Тепер відпустимо катер.

Ніна примостилася так, щоб світло було видно лише з моря, тричі натиснула кнопку сигнального ліхтарика і стала ждати.

Зразу ж від темних скель, що стирчали в морі, відділився катер. Він безшумно розвернувся, набираючи хід, потім фиркнув і, розкинувши білі крила піни, помчав у зеленасту імлу.

Дівчина залишилася сама між