BooksUkraine.com » Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

180
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 98
Перейти на сторінку:
ко­лись час, що бу­де­те за мною ска­вуліти, але я ані не по­див­лю­ся в той бік».- «Не до­че­каєш ти то­го, ти прок­ля­тий! - пи­ща­ла во­на.- Скор­ше бу­ду на лаві ле­жа­ти! Ти за­же­неш ме­не в си­ру зем­лю! Ти, злодію, не­потрібе!» -та й з тим лус­ну­ла ме­не в ли­це… Ну, я не за­хотів здійма­ти на неї ру­ки, во­на сла­ба, спо­рох­нявіла, як ста­ре де­ре­во, та й та­то надійшов на те, і я по­бо­яв­ся, але був ду­же лю­тий. На все му­сить во­на прий­ти, та ста­ра, все му­сить во­на до­ба­чи­ти, і відтак за­во­дить крик на ціле се­ло. А відтак над­хо­дить іще й той і по­чи­нає піпчи­ти. Ой,- вир­ва­ло­ся на­раз із йо­го уст не­терп­ли­во,- як уже во­ни мені всі допіка­ють, як же допіка­ють! А все ті пе­рес­то­ро­ги…- і він ур­вав на­раз, спльову­ючи впе­ред се­бе згірдли­во.

- А що ка­же вуй­ко Івон?


Він мов­чав хвильку, за­ди­вив­ши­ся по­ну­ро впе­ред се­бе в зем­лю.


- Ну?…


- Ет, ка­же!


- Та що?


- Коби ка­зав, а то він нічо­го. Се гірш усього! Йо­го очі прий­ня­ли чуд­ний ви­раз. Зда­ва­ло­ся, що


збільшаються в льодо­во-зе­ленім блис­ку, що ста­ють та­ки­ми, від яких до­во­диться стра­ха­ти­ся.


- Старий лиш один, що йо­го я бо­юся! Він мені нічо­го не ка­же! Мов­чить! І, влас­не, то­му, що мов­чить, я йо­го бо­юся! По сло­вах не так страш­но! Сьогодні в'язав я з ним пос­то­рон­ки ра­зом, і він за цілий час не про­мо­вив од­но­го сло­ва. Аж страш­но бу­ло! Але ще давніше ка­зав мені: «Кинь Рахіру! Се гріх, що ти її лю­биш! Во­на тобі сест­ра! Я не поз­во­лю, аби ти взяв її за жінку! А як не пос­лу­хаєш ме­не, то не слу­хай! Ли­ше аби ти то­го потім не жа­лу­вав!» І ніко­ли більше про те не го­во­рив. Не мо­жу зна­ти, що він ду­має. Ма­ма за­во­дить на ціле обійстя, а він мов­чить.


- Якби він був для те­бе доб­рий, не за­ка­зу­вав би тобі ме­не бра­ти! - обізва­ла­ся дівчи­на, обніма­ючи по­ри­вис­то обо­ма ру­ка­ми йо­го коліна.- «Се гріх!» - ка­же він,- і розсміяла­ся.- Чи він бу­де за нас по­ку­ту­ва­ти, у пеклі горіти? А то не гріх, що він і те­та цьку­ють за на­ми та го­нять за мною ли­хи­ми сло­ва­ми, мов за не­чис­тим? Чи я тобі во­рог? Хто те­бе більше лю­бить, як я? Ти мо­жеш від ме­не про­си­ти чо­го хо­чеш, я тобі все дам. Я те­бе за од­ну кур­ку не би­ти­му й не кляс­ти­му. Я вкра­ду у жи­да ми­ла, аби тобі вип­ра­ти со­роч­ку, а во­на відку­си­ла б собі скор­ше па­лець, чим віднес­ла б кілька крей­царів із до­му. Во­ни те­бе не­на­ви­дять, Са­во, во­ни жа­лу­ють тобі кус­ни­ка хліба, що бе­реш у рот. Во­ни хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічо­го, нічо­го!


Замовкла на хвильку.


Він не об­зи­вав­ся. Між них не­на­че що ус­ту­пи­ло.


Вона жда­ла, відтак за­вертілась. Гля­ну­ла на місяць, ок­руг се­бе, гля­ну­ла на нього.


- Чому ма­ла б я так го­во­ри­ти,- пе­ре­би­ла на­раз мов­чан­ня, що ста­ва­ло не­на­че стіною ме­жи ни­ми,- як­би во­но не бу­ло так? Та я, влас­не, ба­чу, що во­но так. Ти б ме­не завсіди слу­хав, Са­во!


- Слухаю,- ска­зав він.


Сказав прав­ду. Ціле йо­го єство звер­ну­ло­ся до неї. Бу­ла чи­мось сильнішим від нього. Не бо­яла­ся нічо­го… Нічо­го в світі. З тим бу­ло йо­му доб­ре, хоч не зда­вав собі ніко­ли спра­ви з то­го. І він не бо­яв­ся, але вже з нею… ех… з нею… з нею!…


- Ми маємо ба­га­то во­рогів, Са­во, навіть і в селі ме­жи чу­жи­ми людьми! - тяг­ну­ла далі.- Ади, мо­го батька не ша­ну­ють, бо йо­го най­шло не­щас­тя, що му­сив сидіти в криміналі. Ми бідні, не маємо ні гро­шей, ні по­ля. Навіть од­ної ху­до­би­ни не маємо ко­ло ха­ти, ли­ше он то­го чор­но­го на мо­туз­ку, кот­ро­му го­лод з очей світить, і кілька ку­рок. Усі ґазди відмов­ля­ти­муть твоєму та­тові, аби ти не брав ме­не за жінку. Се я знаю! Ну, а вже над­то твоя ма­моч­ка!


Несказанна не­на­висть заб­лис­ла в її очах, і звер­ну­ла­ся в сто­ро­ну, де між стемніли­ми те­пер го­ро­да­ми біліла­ся сільська ха­та йо­го ста­рині.


- А моя ма­ма,- тяг­ла дальше,- боїться те­ти, не­на­че її най­мич­ка. Здається, по­ли­за­ла б її ру­ки, як­би во­на до неї сло­во про­мо­ви­ла.


- Може, не візьмуть те­бе до жовнірів, як уже Ми­хай­ло піде до­до­му! - ска­за­ла по новій хвилі ко­рот­ко­го мов­чан­ня.- Тоді ми мог­ли б поб­ра­ти­ся!


- Скорше вру­баю собі ру­ку, ніж піду до війська! - за­ки­нув він зав­зя­то.- Я не хо­чу до жовнірів. Ти га­даєш, що ні? Аби я му­чив­ся там че­рез три ро­ки дур­но? По­що й для ко­го? Ні, я не бу­ду та­кий дур­ний, як інші! Я ніко­му нічо­го не ка­жу, але я знаю, що зроб­лю. Во­ни ще не зна­ють, хто та­кий Са­ва.


Спустив го­ло­ву вниз, а відтак підняв її тро­хи і гля­нув пох­му­ро на місяць. Він жарів і сто­яв нед­виж­но на своїм місці, зда­ва­ло­ся, са­ме про­ти ха­ти, щоб мог­ли глядіти на нього.


- Роби, що знаєш,- за­охо­чу­ва­ла во­на йо­го,- ли­ше аби тобі бу­ло доб­ре. Я тобі бу­ду по­ма­га­ти. Як бу­де тре­ба, то я піду й у місто до Ч. Я там не заб­луд­жу. До­пи­та­юся, де бу­де тре­ба; бу­деш видіти! Я не та­ка дур­на! І твої старі зна­ють, що я не та­ка дур­на! - до­да­ла співу­чим го­ло­сом.- Та й то­му спек­ли би ме­не за те, що ти три­маєш зо мною. Але я те­бе ніко­ли не по­ки­ну,- го­во­ри­ла все прист­расніше,- ніко­ли, хоч би і мій та­то й моя ма­ма уби­ва­ли ме­не!


Вона при­лип­ла до нього, мов ла­си­ця, а її блис­кучі, май­же дикі очі впи­ли­ся жадібно в йо­го бліда­ве, ніжне об­лич­чя.


- Бог звів нас до­ку­пи й судільниці! - обізва­ла­ся схвильова­ним півго­ло­сом.- Я бу­ду та­ки твоя, Са­во, щоб ти се знав! Во­но йде до­ро­го! Я все вид­жу! А відтак чо­му лю­биш ти ме­не, а не дру­гу? Завсіди, ко­ли я ось тут сид­жу на призьбі, на ось то­му місці, і ко­ли во­ро­жу собі кар­та­ми, па­деш ти мені. І все стоїмо ми ра­зом. І все стою я ко­ло те­бе. А ко­ли ти на од­но­му кінці, то я стою на дру­го­му, і нас щось в'яже… не знаю, як во­но зветься, але се щось так, мов нит­ки, що їх не вид­ко. І ко­ло нас стоїть ба­га­то лю­дей… ко­ло те­бе більше, як ко­ло ме­не, але ми все ви­хо­ди­мо десь із карт, іде­мо ок­ре­мою до­ро­гою. Я ще не знаю, що нас ве­де,- ска­за­ла з за­ду­ма­ним, гли­бо­ким пог­ля­дом,- але нас ве­де «щось», і ми піде­мо за тим, що нас ве­де, бо так нам

1 ... 29 30 31 ... 98
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"