Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У цей момент у двері постукали. Данило сіпнувся й швидко розвернувся спиною до вікна. Кого ще чорти принесли в такий час?
— Так!
— Пане Едварде, прошу вибачення,— проскрипів Свенсон, зазирнувши в кімнату.— Не встиг вас попередити: завтра опівдні на вас чекають на засіданні комітету з розробки водомобіля.
— Свенсоне, який у біса водомобіль, я ж мало не загинув через нього! — роздратовано видихнув Данило.
— Вам краще піти туди, там буде інспектор з небезпечних виробництв.
— Оце вже зась, я зараз абсолютно не в гуморі для цього! — рішуче відрубав Данило.— Та й потім...
І цієї миті пролунав постріл.
Несподіваний телефонний дзвінок — не найкращий початок дня.
— Доброго ранку, Федоре. Отже, наскільки я розумію, Данила досі немає? Спросоння Федя насилу второпав почуте. По-перше, знову «Федір». По-друге, Маріанна Олександрівна чомусь страшенно сердита. Справді, дивно, що Данило досі не зателефонував їй зі своєї «Німеччини».
— Гм... ну... так, немає. Йому щось переказати? Я можу написати йому на «Фейсбуці».
— Так, перекажіть. Я переслала йому перелік документів і адресу юриста, до якого слід звернутися. На цьому все — в мене більше не буде можливості їздити до села.
Федя різко сів на ліжку.
— Тобто?
— Я закінчила працювати з Іваном Дмитровичем пів року тому, а далі виконувала його особисте прохання.
Федя почухав брову, міркуючи, що робити. Данила нема й найближчим часом не буде. Якщо й узагалі коли-небудь...
— Ну, послухайте, ви ж не можете все просто кинути! Ми ще не оформили документи...
Асистентка роздратовано кахикнула.
— Вибачте, перекажіть Данилові, що далі вам доведеться розбиратися без мене.
Наостанок вона гаркнула: «Дякую!» — і відключилася. У телефоні заскиглили тужливі гудки.
— Зашибісь,— просичав Федя й став одягатися.
Купа брудного посуду в умивальнику свідчила, що про його сніданок знову ніхто не подбав — певна річ, зеленоголова тільки й може, що залишати вранці безлад. Знадвору почувся нявкіт — прийшов з нічних походеньок кіт. Федя відчинив двері, й Бальтазар кинувся до мисочки з їжею. Ну звісно, про кота вона не забула! Хлопець важко зітхнув, але за кілька хвилин йому все-таки всміхнулася фортуна — у шафі знайшлася чиста пательня. Він посмажив яєчню, запустив кавоварку й всівся за ноутбук. За вчорашній вечір редактор надіслала йому одразу кілька листів, і всі — гнівно-істеричні.
— Так, спочатку ти вирізаєш пів шпальти, а тоді скаржишся, що мало,— де логіка? — роздратовано пробурмотів Федя в монітор і одразу ж примружив очі. Дивно, але тут йому постійно ввижалося, ніби його хтось слухає. Чи то самі стіни, чи то привиди, як той, що він бачив уночі у своїй кімнаті. Федя стривожено роззирнувся.
Він добив потрібну кількість знаків і скинув черговий варіант статті в редакцію, а потім знову поліз у «Гугл». «Транслокальність», «транслокал», «як потрапити в паралельний світ», «як повернути людину з паралельного світу». Схоже, він знов увійде в топ найбільш ідіотських запитів у пошуковику! Нічого навіть близько схожого. Тільки нісенітниці про геопатогенні зони й жахачки про ліс, де втрачаєш відчуття часу.
Про це явище знав тільки Іван Дмитрович, африканські шамани і... Трегубов. Два варіанти з трьох відпадали, тому дізнатися нові подробиці можна тільки з вуст їхнього недавнього гостя.
Федя піднявся до кімнати Данила й ще раз перебрав купу паперів. Куди ж могла зникнути візитівка Трегубова? Невже Данило забрав її з собою?
Пошуки не дали результату. Близько другої години Федя зібрався йти в центр по цигарки й тільки тоді помітив, що чогось бракує.
Джекі не повернулася з роботи, хоча зазвичай її зміна тривала з п’ятої ранку й максимум — до пів на одинадцяту. Не те щоб він сильно переймався, але через останні події відсутність дівчини здавалася підозрілою.
«Та, певно, загуляла десь».
Федя безтурботно рушив до виходу й уже хотів пхнути у вуха навушники, як масивні вхідні двері рвучко відчинилися, і всередину влетіла Джекі. Вона за інерцією налетіла на нього й мало не впала.
— Ти чого? — Федя схопив її за плечі й струсонув.— Здуріла?
Дівчина була така бліда, що побіліли навіть губи.
— Мене мало не вбили! — вона з обуренням відчепила його руки.— Довелося видертися на дерево!
Федя здивовано витріщився.
— Так, з цього місця докладніше.
Джекі коротко видихнула, як спортсмен перед запливом.
— Ну, йду собі з роботи, а тут місцеві. Ти ж бачив їх, напевно,— ображено зітхнула вона.— Зранку вже п’яні, іржуть і пальцями тицяють. Я пройшла, не звертаючи уваги, а позаду хтось видає: «Чуєш, убога, а ти ходити сама не боїшся?»
— Може, це все через твій зовнішній вигляд? А ти давно зелена, до речі? — всміхнувся Федя.
Джекі кинула на нього сердитий погляд.
— Мене один чувак пофарбував, сюди приїжджав до бабці, на перукаря вчиться в Києві. Сміялися, звісно, але ніхто не чіплявся. Це не через зачіску!
Федя задумливо закусив губу, роздивляючись крізь вікно розкидане в долині село.
— Ну от, а там дядько Толік стояв у дворі,— Джекі шморгнула носом.— І як почув, кричить: «Поки що не боїться, але хай знає — це їм так не минеться! Не дамо нашу річку труїти!» Я йому кажу: «Чи ви здуріли? Кому ваша річка треба!» — а він мені: «Все село бачило, як ви щось із підвалу тягали й виливали! От воно через підземні води до річки потрапляє!» І потім: «Ти б краще моєю вулицею не ходила! Ще раз побачу — шию скручу!» Ну, я його знаю: хоч він і пияк тупий, але клішні там такі, що запросто вбити може!
— Ясненько,— гмикнув Федя.— Сільські пристрасті. Ну й чого ти на дерево видерлася?
— Як чого?! — обурилася дівчина.— Бо вони за мною погналися! Спочатку загнали на дерево, кричали, кидалися камінням... По спині влучили, мабуть, синець буде. Потім постояли хвилин п’ять і пішли, а як злізла — звідкілясь знову вискочили. Гнали аж до будинку...
Федя почухав за вухом.
— Це недобре. Мені теж щось таке кричали, тільки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Леобург, Ірина Грабовська», після закриття браузера.