Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зверніть увагу на безмежну великодушність, яку він виявив до свого молодшого брата Джека, запросивши його в період війни пожити з ним на Даунінґ-стрит. Усе свідчить, що Черчилль був до сентиментальності добросердечним. Він осипає добротою свій звіринець у Чартвеллі, і нехай (хоч це достеменно невідомо) Гітлер теж любив свою німецьку вівчарку Блонді, але Черчиллева любов поширювалася значно далі царства тварин.
Він плакав: ридав, почувши новину про те, як жителі Лондона в період Бліцу стояли у чергах, аби купити корму для канарок; плакав, коли розповідав нестямній Палаті громад, що сама доля змусила його підірвати французький флот; лив сльози, коли дивився «Леді Гамільтон» Александра Корда, фільм, який уже бачив сімнадцять разів. Він полюбляв дешеву музику, і збереглося чимало світлин, де Черчилль горланить улюблені з них, — він був іще тим веселуном.
Як на представника такого класу та соціального прошарку, де заведено зберігати цілковите самовладання, він відкрито виявляв свої емоції. І на додачу (що не характерно для британського політика) ніколи не тримав зла. Люди відгукувалися на його теплоту, і навіть коли праця на нього виснажувала, колеги все одно відповідали йому відданою та беззастережною вірністю.
Коли в 1932 році він повернувся з Нью-Йорка після того, як мало не загинув під колесами автомобіля, йому подарували «даймлер». Збирання коштів на нього було організовано Бренданом Брекеном: скинулося 140 друзів та прихильників Черчилля.
Ви можете собі уявити сучасного британського політика, у якого було б достатньо друзів та прихильників, аби купити йому хоча б нову «Ніссан Мікра», уже не кажучи про «даймлер»? Хоча було б справедливо додати, що дружина не завжди схвалювала його друзів: Фредерік Едвін Сміт, мовляв, пияк; Бівербрук, казали, нечистий у бізнесових справах; а Брендан Брекен, який охоче розігрував (абсурдну) тему, нібито він незаконнонароджений син Черчилля, був просто диваком.
Брекен брехав про свій вік і, щоб підтримати обман, довигадував навіть свої шкільні роки. Лукавив і про своє ірландське коріння, видавав себе за Адміралтійця. Така розумна людина, ви можете подумати, якщо дослужився до посади міністра інформації. Усе ж Черчилль тримався їх, а вони його.
У розповідях Дюар-Ґібба про Черчилля в окопах не можуть не вразити доброзичливі спогади про лорда Фішера. Він був видатним адміралом, який, проте, так невпевнено поводився в Дарданеллах у 1915 році, і його мінливість у поглядах значно вплинула тоді на затримку, а як наслідок — призвела до катастрофи.
«Полковник Черчилль приємно нас розважав своїми численними історіями про лорда Фішера, — пише капітан Дюар-Ґібб, — якого він, схоже, надзвичайно поважав». А таке ставлення показує грандіозну великодушність Черчилля, з огляду на те що дурнувата поведінка Фішера мало не зруйнувала його політичну кар’єру.
Протягом кількаденної перерви між боями він виголосив промову в Палаті громад, у якій наполіг на відкликанні Фішера до Адміралтейства (а більшість сприйняла це як остаточний доказ того, що Черчилль зовсім утратив глузд). Захищати Фішера було ні до чого — ба більше, Фішер надзвичайно віроломно повівся з ним, сказавши Клементині (очевидно, неправдиво), що причина постійних візитів Черчилля до Парижа — відвідування коханки.
З раціональної точки зору, у Черчилля були всі причини вишпурити стариганя за борт, проте Черчилль був не такий: йому подобався Фішер, він його поважав і хотів це показати.
У нього було те, що греки називали мегалопсихія — велич душі. Черчилль не був відданим християнином, ніколи не вірив у сумнівну метафізику Нового Заповіту і, навіть коли якийсь прелат великодушно назвав його «стовпом Церкви», одразу чесно заперечив: навряд чи стовп — швидше аркбутан.
Насправді його моральні принципи були дохристиянськими, навіть гомерівськими. Незмінними інтересами залишалися слава та престиж — як для Британської імперії, так і для себе. Проте він глибоко усвідомлював, що зробити доцільно, правильно. Пам’ятайте: його око оповідача пильно стежило та постійно судило себе збоку.
***
Саме тому я тут, на цьому промоклому кладовищі в Східному Лондоні. Пані, яка лежить у землі переді мною, звісно ж, є нянею Черчилля. «Зведено в пам’ять Елізабет Енн Еверест, — написано на плиті, — яка у віці 62 років померла 3 липня 1895 року, Вінстоном Спенсером-Черчиллем та Джоном Спенсером-Черчиллем».
Порівняно з іншими пам’ятниками цей не особливо екстравагантний. Тут не згадано про любов; на ньому немає янголів, що оспівують спокій померлої; і двофутовий хрест, напевне, найменший та найпростіший з-поміж тих, що оточують його. Історія того, як він тут з’явився, дещо навіть жахлива і водночас є фізичним доказом фундаментальної доброти Черчилля.
Як ми вже знаємо, його матір, Дженні, була принадною, але віддаленою від сина особою, яка, мов пантера, в обтислому вбранні для їзди верхи залітала до його спальні, аби лише поцілувати перед сном, а взагалі не дуже-то виховувала. Натомість місіс Еверест, доволі опасиста середнього віку жінка з околиць Медвею, дарувала Черчиллю всю ту безмірну любов, якої він так потребував. У більшості біографічних видань про Черчилля міститься її чудове фото: трохи схожа на приземкувату повненьку королеву Вікторію; білий чепець із мереживом, чорна сукня з таким турнюром і нижньою спідницею, що, здавалося, її пірамідоподібний образ і справді нагадував Еверест.
«Нянька моя була мені наперсницею, — казав Черчилль. — Саме місіс Еверест мене доглядала та дбала про мене і всі мої потреби. Саме з нею я ділився своїми численними турботами». Він називав її Вум або Вумені. Збереглося чимало адресованих Черчиллю милих листів від неї: вона примушувала його вживати героїн проти зубного болю, остерігатися східного вітру, не намагатися заскочити в рухомий потяг, уникати спеки, не залазити в борги, не зв’язуватись із поганими компаніями.
Одного разу жоден із батьків не спромігся прийти на його День промови60 в Герроу. Тож прийшла місіс Еверест. І Черчилль гуляв із нею містом, гордо тримаючи її за руку, а хлопці тільки тихо з них хихотіли — а чи не моральна відвага це? Але далі більше.
Коли Черчиллеві було сімнадцять, а братові Джеку одинадцять, було вирішено, що нянька їм більше не потрібна. І хоч було чимало буржуазних англійських родин, які все ще утримували своїх постарілих нянь, мати Черчилля не планувала утримувати місіс Еверест. З нею мали розпрощатись без церемоній.
Черчилля це розлютило. Він протестував проти цього (нібито від імені брата) і як компроміс пропонував підшукати для неї роботу в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон», після закриття браузера.