Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Це цікаво: за п’ять років музичної школи я жодного разу не грав з такою втіхою, як протягом тієї години. Я справді розлюбив це, постійні вправи, музика, яка зовсім не подобалась, у якийсь момент мені справді здалося, що це не має сенсу. Окрім того, я вже трохи не встигав, усього було забагато: звичайна школа, музична школа, повна відсутність вільного часу, був момент, коли я думав, що дахом поїду. Це були радше мамині амбіції, ніж мої, вона колись дуже хотіла навчитися грати на піаніно, але її батьків не було стати на заняття музикою. Тож вона вирішила це компенсувати. А я думав, що якщо гратиму, може, вона мене трошки більше любитиме. Віка одразу сказала, що ні в яку музичну школу вона не піде, нема про що говорити — і крапка. І мама зовсім не стала менше її любити через це. Я завжди думав, що це страшенно несправедливо.

Приходжу, кажу бабусі, щоб вона не переймалася через пісяння, готую їй обід, повертається Віка, їй за інерцією теж готую їсти, так само автоматично мию посуд.

— У тебе забагато обов’язків, — каже бабуся.

— Я звик.

І я це кажу не просто так. Схоже, я справді звик. А загалом, попри все, що я на собі тягну, почуваюся, наче в мене виросли крила. Знаю, що це завдяки Опті мені хочеться жити. Життя набуло сенсу. І раптом я розумію, що тобі може бути найважче у світі, але якщо маєш когось… то й так варто. І на цих крилах я ще виношу сміття, а тоді зачиняюся в кімнаті із синтезатором.

І бачу на Фейсбуці повідомлення. Від Опти.

«Феліксе, Socorro![5] У мене таке завдання. Пан Генрик сплачує за котрактні послуги мобільного зв’язку 182,80 злотих щомісяця. Ця сума включає 14 % податку ПДВ. Обчисли, скільки б коштував контракт, якби податок знизився до 3 %. Я порахувала, але в мене вийшло понад 200, це ж неможливо, якщо податок знижується?»

Всміхаюся подумки.

«Ну, радше неможливо. Окрім того, нащо він сплачує такий дорогий пакет? Є ж дешевший».

«Справді, — пише Опта. — Я сплачую півсотні. Ну, не я, тато. І в мене безліміт. Але математику я від цього краще не знаю».

«Але завдяки цьому ти можеш подзвонити і я все тобі поясню».

Дзвонить. І я готовий рвати волосся на голові. Бо вона нічого не розуміє. Мабуть, із мене був би поганий учитель, бо я дуже нервую. Може, це питання телефону. Я взагалі не дуже люблю говорити телефоном, мені краще особисто.

— Може, прийдеш? — питаю. Щоправда, одразу думка, що це не надто хороша ідея, бо в хаті запах сечі й узагалі… — Або я зайду до тебе?

— А бабуся?

— Чекай, зараз спитаю, як вона почувається. Вона вже цілком на ногах, окрім того, що пісяє в памперс…

Я кажу правду. Бабуся почала сама вставати до туалету й уже помітно зміцніла.

— Зрештою, вона й так лишається сама, коли я йду до школи. Я нагодував її і вже навіть усе прибирав.

— Хороший хлопчик, — хихоче Опта.

Ох, як мені не вистачає цієї усмішки. Я зроблю що-завгодно, аби хоч на мить її побачити. Йду до вітальні.

— Бабусю, — кажу. — А якби я вийшов десь на годинку… Ну, може, півтори?

— Звичайно, а куди?

— До подруги. У неї проблеми з математикою. І якось мені не виходить пояснити їй по телефону.

— Та йди, чом би й ні. Я залишуся з Вікою.

— Або Віка з тобою, — жартую.

«Або ви обидві лишитеся кожна сама із собою», — думаю, але вже нічого не кажу. Це найвірогідніше, бо Віка загалом весь час просиджує у своїй кімнаті. Відсторонюється. А бабуся самодостатня. Звичайно, коли я є, то намагаюся нею займатися, але коли мене немає, теж не страшно. Вона дає раду. Їсть рисові хлібці, запиває водою й не нарікає, на відміну від Віки, яка жаліється на всіх і все.

Цікаво, як живе Опта. Хоч її котів побачу. Ну, і тата. Опта сказала, що його дівчина саме виїхала, тож і в них ситуація так собі. Сідаю в трамвай на Дворковій і їду до площі Унії, вона живе десь тут біля самісінької Пулавської.

Дзвоню у двері, Опта відчиняє й за нею стрибає щось біле, напевно, той дикіший кіт. Вона запрошує мене ввійти й знайомить нас:

— Це Болек, це Льолек. І мій тато, зовсім забула.

Її тато всміхається, я теж. Нерішуче підхожу й простягаю йому руку, хоч не зовсім упевнений, чи це я повинен, чи він. Забув. Попри зовнішність, з етикетом у мене проблеми.

— Я Фелікс, — кажу. — Маслянка.

— Адам Міхальський.

— То ми, тату, підемо до мене, — Опта переймає керування на себе. Я бачу, що дівчина почервоніла, цікаво, чому вона так рознервувалася. Мені хочеться торкнутися її щоки, але, звісно, я цього не роблю. Я б хотів ще раз обійняти її так, як тоді, але це теж… має, мабуть, бути якийсь особливий настрій, а я зовсім не знаю, як його створити. Поки я сідаю біля Опти, це теж приємно, стіл у неї невеликий, тож мені доводиться присунутись ближче. І починаю пояснювати, хоч зовсім не можу зосередитись.

— Що таке процент? — питаюся.

— Ну, як це — що? Процент — це процент. Інакше його, здається, не можна назвати?

— Ну, ні. Знаєш, що означає це слово?

— Поняття не маю.

— Per Cent. На сто. Тобто, дванадцять процентів ПДВ — це не одна дванадцята, а дванадцять від ста. Тобто?

Опта зітхає.

— Ну, дванадцять сотих.

— Власне. А не одна